Ця чорно-біла світлина з трьома сардинами на великому тарелі, збільшена десь до тридцяти сантиметрів в ширину і двадцяти у висоту, була пришпилена в кухні на стіні якраз навпроти обіднього стола, де ми всі зазвичай їли і де в кожного було своє місце. Мій тато, який сидів лицем до світлини, часто дивився на неї, иноді доволі довго. А бувало, що й прохоплювався одною-двома фразами про неї.
Я завсіди дивувався цій татовій звичці і щоразу, коли він унурював очі в сардини, уважно стежив за виразом його обличчя, намагаючись зрозуміти, що за почуття криються у його серці і як вони можуть бути пов’язані з цим цілком пересічним і неповидним образком.
Якось у травні, коли київські вулиці буяли весняною зеленню, і вся наша родина (крім бабуні Рисі, яка останніми роками слабувала і рідко виходила зі свого покою) сиділа в кухні за обідом, мій тато раптом перестав їсти і, тримаючи виделець в руці, мовив:
— Не второпаю… І яка з них гарніша?..
Він дивився на світлину і більше нічого не говорив. Всі, в тому числі і я, повернули голови до нього, чекаючи, може, тато ще щось скаже, але він мовчав.
— Та вони всі три огидні,— пхикнула, скрививши бридливо губи, сестра Варуся.— Знайшли що ліпити на стіну!
— Татові захотілося і припняв,— лукаво блиснула очима мама.— Бо ж то для нього певні символи… Га, Антосю?
Вона звичайно називала мужа Антін, і тільки дуже зрідка, коли їй баглося покпити, казала Антосьо. Але тато не відповідав. Навіть важко було втямити, чи чує він. Опустивши голову, він настромив на виделець шматочок відбивної котлети, підніс до рота і став покволом жувати. На якийсь час запала тиша, ніхто більше нічого не говорив, аж поки мама не порушила мовчанку, взявшись розпитувати, як там мої успіхи в університеті (я тоді вже був на другому курсі). Я відповідав неохоче, короткими сухими фразами, не бажаючи, щоб хтось вдома знав про мої складні стосунки з професором Скандієм, який невідь-чому ще з першого курсу присікувався до мене. Сам же думав про инше, про ту світлину з сардинами і поклав собі при слушній нагоді розпитати в матери докладніше про неї.
І така нагода сталася. Якось вранці я сидів на кухні і снідав, пив какао з молоком з білого порцелянового горнятка і їв грубезні накла́данці, густо намащені паприкованим сиром і встелені тоненькими плато́чками шинки мішма зі скибочками помідорів та січеною петрушкою. Мама сиділа поруч і нарізала хліб на нові накладанці, ціла гора яких вже височіла на буко́вому ста́вці. Вона була у чистенькому фартушку, мала гарне, старанно зачесане назад коротке волосся і якийсь замріяний, як мені здалося, вираз на обличчі. Мені також упало в очі, як вправно вона користується ножем-пилкою, краючи хлібину.
— Мамо, ти не могла би мені розказати, що в тата за історія, повязана з тими сардинами на світлині,— запитав я якомога байдужішим тоном.
— Та то було давно, ще коли ми жили в містечку Б.— відказала мама і щось суворе майнуло на її лиці.— Та й навіщо тобі це?— вона уважно окинула мене поглядом.
— Просто цікаво, мамо. Здається, для тата ця світлина щось дуже важить.
— Тисю, мені, зізнаюся, не хочеться говорити про це. Та й минуло вже стільки років… — мама замовкла, і я відчув, що вона поринула в якісь не дуже приємні для неї спогади.
«Може, не треба було починати цю розмову,» — подумав я. І тут мама з майже неприхованою злістю сказала:
— Твій тато колись хотів нас покинути, зійшовшись з одною безсоромною дівкою…
— Що? — через силу видушив із себе я, бо не сподівався такої неґативної чуттєвої реакції від матери.
— Продавчинею з крамниці… Рибою торгувала. Була молодша за мене на двадцять років…
— Так… — промимрив я неабияк приголомшений. Адже не міг уявити свого батька в ролі бабія чи тим більше спокусника жінок. Його чоловічий образ абсолютно суперечив цьому.
— Вона десь з місяць морочила йому голову і врешті дала відкоша,— мама раптом зловтішно хихотнула і шпурнувши ножа на стіл, відкинулася на спинку стільця. — Навіть коханки не зміг завести,— додала вона, презирливо скривившись.
— А до чого тут ця світлина із сардинами?
— Ну, це вже твій тато невдовзі по тому приніс. Ховав у себе в шуфляді як неабияку коштовність. Там з тилія є ледь помітний знак від жіночої помади. Я робила порядки і знайшла її, а він запевняв, що до тої шльондрочки це не має жодного стосунку. Але я ж то знаю!
Я згадав, що коли тато два роки тому (ми саме перебралися до Києва і облаштовувалися в новому помешканні) прикріпляв кнопками до стіни на кухні світлину із сардинами, мама довго сердито бурчала, твердячи, що цей нісенітний образок цілковито недоречний і лише псує загальний інтер’єр. Втім, тато наполіг на своєму і світлина залишилася на стіні.
Докладніше про історію з тою татовою полюбовницею з рибної крамниці я довідався набагато пізніше і цілком випадково. Я тоді якраз завершував навчання в університеті, де мені після тривалої перерви вдалося відновитися, і, вже склавши кілька важливих іспитів, готувався захищати диплом. Тож більшість часу проводив за підручниками, сидячи або вдома, або в бібліотеці. Напередодні до нас завітав з містечка Б. один давній татів приятель на імя Корнель, жвавий дідок у старомодному попелястому костюмі і коротко стриженою сивою головою. Він приїхав до Києва у справах і збирався пожити у нас кілька днів. Щовечора Корнель і тато проводили час у тривалих бесідах, згадуючи минуле. Здебільша це відбувалося в татовому кабінеті. Нерідко, коли двері були привідчинені, я, проходячи коридором, міг почути уривки їхньої розмови.
І от одного разу до моїх вух долинули слова, які змусили мене зупинитися і прислухатися уважніше — йшлося про продавчиню з рибної крамниці.
— Антоне, ти, сподіваюся, не тримаєш на мене зла за ту навісну́ Настку, що продавала рибу на Костяцькій? Клянуся, я нічого такого спеціяльно не робив, щоб вона тебе знехтувала, — говорив Корнель якимсь мало що не благальним тоном.
— Ну, що ти, стільки років минуло… Я давно все забув, — відказував мій тато. Його голос був глухий, з якимись ніби здушеними емоціями.
— Знаєш, вона мене в скорім часі також відшила.
— Так?! — тато голосно скрикнув. Він був явно вражений. — А я думав, що вона довго з тобою була.
— Та де там, може з пів року, не більше. Потім запізналася з якимсь офіцериком… Але і його покинула. Памятаєш, ходила з синцями… Це він її так розмалював.
— Ти так легко про це говориш… — мовив тато з ледь відчутним докором.
— Ні, помиляєшся, тоді я був розлючений, що аж, аж… А потім плюнув і розтер! — засміявся Корнель. Він звівся на ноги і став ходити по кімнаті.
— А я так не міг, — сумно проказав тато. — Довго переживав…
— Знаю, вона тому і відвернулася від тебе, що ти надто серйозно ставився до всього. Їй тільки й треба було, що побавитися й викинути.
— Що ж, я инакше не вмію. Жінки завжди були для мене загадкою. І то всі.
— То ти тепер розумієш, що причина була в Настці, винятково в ній самій, а не в комусь иншому.
— Розуміти розумію, Корнелю, але серце моє не приймає цієї правди, — тихо відказав тато. В його словах вчувався такий глибоко затаєний біль, що в мені все перевернулося.
— Ба, ти невиправний романтик, Антоне, невиправний, таким і помреш, — Корнель добродушно засміявся і перевів розмову на инше.
Мене цей підслуханий діялог страшенно вразив. Я довго не міг заспокоїтися. Все думав і думав про тата і про його фатальне захоплення жінкою, для якої він був пустим місцем. Невже він не бачив, хто вона? Невже не розумів, що та Настка абсолютна нікчемність? Що ж так засліпило його, що він не помічав її розпусних повадок, не бачив, що вона звичайнісінька хвойда, легковажна, імпульсивна, схильна піддаватися кожному поруху своїх пристрастей. Чому? Чому він нічого цього не бачив?
Мушу зізнатися, що всі ці роздуми виклика́ли в мене вельми суперечливі і двоякі почуття до тата. З одного боку мені було його шкода, я щиро співчував йому, а з другого мене гризло пекуче почуття сорому, що він такий. Але найбільше гнітила мене думка, що, певно, і я такий самий нікчема, судячи з моїх численних невдач у житті.
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
