Його сльози бачила двічі… Вперше ще до війни. Якось увечері коханий показав свій улюблений мультфільм «Коко», в якому герой здійснює мандрівку зі світу живих до світу мертвих. Саме тоді розповів, що поховав у минулому році батька, який довго й важко хворів. Вдруге плакав у останню спільну ніч перед тим, як рушати на війну.
Терпко цілував і пояснював: «Зрозумій, я не можу інакше. Це наша земля. Її боронив мій дід під час Другої світової. Дійшов до Берліна й повернувся живим. Я не можу його підвести. Не можу підвести тебе…»
На ранок пішов, а вона залишилася. Світ миттю став маленьким і крихким. Вікна тьмяними, непрозорими, ніби їх помили кислим молоком. Повітря сплющилося, тож дихала зрідка, економила кисень. Рятували дзвінки та спогади. На початку стосунків хлопець кілька днів лайкав всі її фото, аж поки не поцікавився: «Як ви гадаєте, вже можна знайомитись, чи за етикетом слід ще трохи почекати?»
Далі – фронт. «Нуль». Луганщина. Позивний «Вікінг». Ігор командував взводом у механізованій бригаді імені Івана Гетьмана, хоча все життя пропрацював металургом. Командував не зі штабу, а з поля бою. Планував і продумував наперед кожен крок, тож за вісім місяців з його підлеглих не загинув жоден.
Вона чекала. Збирала бляшанки й шматувала великим тесаком картон для окопних свічок. Пекла для нього шкільні коржики та варила козинаки. Дні ставали твердими, а потім лускали горіхами. Ночі – довгими, посутенілими. Життя складалося з короткого «кохаю», «йду на завдання», «солодко спи, моє зайченя». Крихітного плюсика та в’язкої тиші. Їх фронтового весілля (вирвався на кілька годин, щоб одружитися), мрій про спільну дитину, молитов, скупих фраз.
Щоб вижити, воїни часом ділили один сухпайок на трьох, щоб зігрітися, знімали куртки з вбитих росіян. Якось з хлопчиною переходили з однієї позиції на іншу. Той охоче балакав, жестикулював, але прямував без каски. Кілька разів Ігор просив одягнути головний убір, але той відмахувався: «Ми ж швиденько, туди й назад». Щойно розійшлися по бліндажах як почався обстріл. За кілька хвилин передали по рації, що хлопчину вбито. Голови нема. Ігор ніс на собі померлого товариша близько чотирьох кілометрів. За комір скапувала ще тепла кров.
П’ятого березня коханого не стало. Як виявилось пізніше, разом з побратимами тримали оборону майже добу. Двічі просили по рації про підмогу, та підкріплення не прийшло. Ворожі танки напирали броньованими корпусами та баштами. Черговий снаряд влучив у дерево й зрикошетив йому у ногу. Уламок чкурнув під каску й розніс половину голови. Ігор впав навколішки й попросив вибачення у побратимів за те, що завчасно пішов у небуття.
Відтоді багато чого змінилося. Коханий – на небі, вона – на землі. Він її охороняє, вона ходить на цвинтар, працює, чекає на чергову зустріч у сні. З того часу снився двічі. Вперше ще до сорока днів. Прийшов дуже чистий, у новій формі, берцях, лише обличчя розмите, нечітке (певно тому, що у морзі половину обличчя зшили нитками). Коли розгледів у її очах відчай, втішив: «Не хвилюйся, тут всі свої. Тут зібралися найкращі».
Вдруге – чомусь без бороди, хоча вона ніколи не бачила чоловіка безбородого.
Вона продовжує його кохати. Під грудьми зробила тату VIKING. В грудях – на віки вічні неосяжне та глибинне почуття…
Ірина Говоруха
