Не поспішаю. Срібен ранок нині.
Мені чверть віку. Липень. Середа.
Трава, як пес, заклякла при коліні
і віддано у вічі загляда.
Але смішні, пусті мої пишноти –
адже хоч як там тонко напряду,
а простодушне запитання «Хто ти?»
пекельно насувається впритул.
Не поспішаю… Досягаю меж,
коли вже гріх хвалитися про намір,
коли перо в руці – якщо не меч,
то зрілість переконлива принаймні..
Зачин всьому. Мені самому – теж,
А тиша тиш – у грім не переллєш!
(Борис Нечерда. Здрастуйте, я прийшов. Вінок сонетів)
Це перший сонет з вінка сонетів у другій поетичній книжці Бориса Нечерди (Барельєфи. Одеса. 1967) з передмовою Григорія В’язовського. Попри обов’язкову ідеологічну мішуру – «Не животіти, а жити й творити, стверджувати й розвивати завойоване під прапором великого Леніна могутнім народом Країни Рад прагне радянська юність і її співці-поети», – є тут декілька думок цінних: «Асоціативність мислення, а тому й образність в поезії нашого автора часом буває ускладнена, та не в такій мірі, щоб вона не піддавалась розумінню, а саме в такій, щоб по-новому побачити зображуване, з неповторною експресією виразити його».
Композиційно і структурно поетична манера Нечерди близька до неокласичного письма. Забагато ідеологічних нут. Певний біографічний перегук з комуністичними ідеологемами Кундери в його ранній період творчости напрошується.
Нечерду вирізняє естетичний рівень письма, неоромантичні тенденції і пошуки героя нової доби. Власне, ствердження свого покоління як ГОЛОСУ, що прозвучав. Усвідомлення драми, а то й трагедії цього покоління прийде пізніше. Таке усвідомлення і стане однією з причин смерти Поета…
Євген Баран
