На жаль, вікно можливостей для великої кількості українських авторів художньої прози відкрило велике горе: масштабна війна Росії з нами. Видавці логічно відмовилися видавати російською і російське. Звільнилася величезна ніша. Видавець повинен видавати, інакше загнеться як видавець.
І, як мені казав один видавець, Кокотюху клонувати неможливо. Хоча бажано. А отже, видавець починає брати в роботу україномовних авторів, яких дотепер роками, якщо не більше, не видавали.
Де тут проблема? Це ж добре – оно скільки нових імен! Проте біда в тому, що в несприятливих умовах прориваються працьовиті й затяті. Доводячи своє право бути виданим і, головне, не збитковим в умовах конкуренції не між собою, а з Росією. Без перебільшення скажу: це професіонали. Які знають собі ціну.
А тепер видавці – вимушено, бо інших нема — починають видавати тих, хто ціну собі не складе. Амбіцій — вище Говерли. Всі нововидані пишуть шедеври, які залишаться в віках, і щиро вірять у це. Тоді як утомлені професіонали в собі завжди сумніваються й роблять роботу, а не змінюють світ.
Знаєте результат? Ще більший попит на літературу перекладну. Дивіться топи продажів після ярмарок. Українських імен одиниці. Перекладних – завжди щось, крім вічного Кінга. До речі, цим спричинений нереальний бум на українську класику другої половини 19-першої чверті ХХ століття. Ну окей, до початку 1930-тих.
Справа в тому ж самому: автори пробивалися самі й лишалися сильніші. Ненавиджу слово “графоманія”, проте інакше не назвеш ті 90 % новинок, випущених, щойно видавці оговталися після 24.02.22. Це – ознака відсутності ринку. Єдине, що є зараз – ринок фентезі. Там пропорція реально 50/50: хороше фентезі і гавно-фентезі. Але фентезі видається все підряд, бо напиши “фентезі” – і куплять.
Решта – вікно можливостей. Їх не видавали, бо це були дуже посередні рукописи. Цей допис вимагаю вважати плодом моїх особистих спостережень.
Андрій Кокотюха
