Є такий анекдот. Почалася перша лекція з метафізики. Професор вітає семінаристів і каже: «Що можна сказати про метафізику? Те, що Буття – є, а небуття – немає. Ось і все. Але оскільки ми маємо курс на 40 академічних годин, то доведеться розповісти про неї щось ще».
Отже, метафізика. В порядку праць Аристотеля вона йшла «після Фізики» (μετά τά φυσιχά). Неоплатоніки витлумачили це суто зовнішнє визначення, як «те, що знаходиться за межами фізичних (природніх) явищ».
В Середні віки метафізика стала синонімом філософії, як вчення про початки всього сущого, які вважалися незмінними, духовними та недоступними чуттєвому досвіду. Термін, проіснувавши декілька тисяч років, обріс багатьма значеннями і неможливо прийняти якесь одне з них як основне, і, спираючись на нього, описати «сам предмет метафізики».
То ж до чого завжди прагнула метафізика?
Найголовніше: це буття людського розуму, який не може задовольнитися пізнанням окремого, а прагне вироблення такого світогляду, в якому були би об’єднані в одне ціле розрізнені уривки наших знань. А це вимагає цілісності, а не фрагментарності людського мислення. Це і є завданням нової метафізики.
Сергій Чаплигін
