Серіал про Кайдашів — це безперечний успіх українського кіна. Одначе що ми бачимо? З’явилася купа критиканів (інакше я цих людей і не назву), які вчепилися в той суржик, cтверджуючи, що суржик — дуже поганий виховний засіб…
По-перше, серіал має чітку часову прив’язку — це час від Помаранчевої революції до російсько-української війни, тому недоречно згадувати нинішнім бабусям-дідусям своїх бабусів і дідусів — це зовсім інший час.
По-друге, суржик, саме він має викликати у глядачів відразу. Адже не всі персонажі розмовляють суржиком. Мелашка розмовляє аристократично, недаремно її донецький коханець називає Лесею Українкою.
По-третє, серіал насправді не є гіперболою, він літота. Омелько Кайдаш мав би бути значно брутальнішим. Його роль виконує Віктор Жданов, у якого надто інтелігентські і руки, і обличчя. Мімезис — велика річ.
Українська інтелігенція дуже довго жила у власному світі фентезі з ідеальними селянами, хоча в реальності ці селяни були і досі лишаються варварами. Це вони розграбували колгоспи, розтягуючи цеглу, видовбуючи кахель, громлячи все довкола, зневажаючи закон. Це вони розмовляють варварською мовою. І вони церкву Ісуса Христа перетворюють в естетичному плані в якусь Індію з вісільками і балдахинами чи в якийсь кітч з полакованими херувимчиками.
І купа людей хоче, щоб про них кіно знімали так, наче це аристократи! Декому соцреалізм явно не муляв і плавно переріс у нацреалізм.
Дуже сумно.
Роксана Харчук
