Вже дорослим я потихеньку (а часом телячими стрибками) вивчив французьку й англійську до рівня професійного перекладу звідти сюди й часом навіть звідси туди. Накопичений досвід мені вже ні до чого, тому можу поділитись.
1. Методик навчання справді існує безліч, від романтичної “під час сну” до найжорсткішого “занурення” в чисто одномовне середовише. Всі вони помічні за умови своєчасного й правильного застосування.
2. Запорука успіху — своєчасний правильний вибір методики і негайна її заміна іншою, коли ефективність падає. Для цього треба мати голову на плечах, а якщо цього не досить, то ще й розумного наставника.
3. Протягом навчання вимальовується низка методик. У кожного своя, бо це дуже залежить від вашої особистости і від реальних обставин. Про “низку методик оптимальну для даного індивіда” можна тільки мріяти; теоретично вона існує, але, оскільки завжди індивідуальна, то поки її осідлаєш, то вже й борщ захолоне.
4. Тому вивчення іноземної мови на практиці виявляється не стільки науковою методикою, скільки особливим (і дуже мало дослідженим) видом мистецтва, де технічний бік справи дуже важливий, необхідний, але справжньої майстерности він не дає. А от мовна інтуїція, смак, інтерес, здивування та інші химерні інструменти — їх сукупно можна назвати ЛЮБОВ’Ю до мови — вкупі з терплячою технічною роботою приносять не тільки успіх, а й унікальне задоволення та користь для здоров’я.
5. Отож: головним для вивчення мови є не просто бажання, а ОХОТА її вивчити. Без охоти, тобто неохоче, але мусиш, — теж можна вивчити мову, але це довічна каторга й шкодить здоров’ю. А коли вчиш охоче, то й вибір методики перетворюється на цікаву пригоду. Трохи схоже на той період у житті, коли всі дівчата подобаються, але одна таки найбільше.
P.S.
Одним рідкісним технічним секретом таки поділюсь. Постановка ВИМОВИ для більшости (т. з. лінгвістичний пролетаріат) завжди була й залишиться незрозумілими й непотрібними стражданнями. Зате для посвячених… ну, це як музика, і то далеко не популярна.
Так от, найкращою (якщо не єдиною) методикою постановки вимови є таки занурення. Але оскільки його зазвичай ніде взяти (куди тут зануришся, коли скрізь старій жабі по коліна, молодій по пахви), то можна в своєму робочому приміщенні встановити безперервне бла-бла-бла потрібною мовою. У мене, наприклад, у 1960-х, коли я брався до англійської, на столі стояв радіоприймачик, просто, але професійно настроєний на “BBC World Service”, де зрідка мурчали Бітли, а то все плинули бездоганно артикульовані останні й передостанні вісті. Я їх майже ніколи не слухав, але от безперервне бла-бла-бла робило чудодійну справу: слухова пам’ять накопичувала характерні зразки вимови саме з такою частотністю, якою вона й є в справжній лондонській мові.
Дививижно, але з французькою цей фокус чомусь не проходив. Довелось замінити останні вісті на автентичний французький шансон — і діло пішло. Я назад, до англійської, та давай сюди тих Бітлів! А от ні. Ніякого ні задоволення, ні результату. Я ж кажу — це мистецтво, не наука.
Василь Триліс
