Вчора я програв у карти премію Шевельова… Жарт. Просто програв. Навряд чи ще колись збереться більш дружнє до мене журі в будь-якому конкурсі, яке принаймні знатиме, що я за «фрукт». Дякую за увагу, але усвідомлюю, що це була моя остання спроба отримати визнання від української літератури…
Більше я цим не перейматимуся, не той вже вік. Раніше після таких халеп, а їх трохи було, це не перший короткий список, я вирішував, що треба просто написати чи перекласти кращу книжку. Зараз я знаю, що кращу я вже навряд чи напишу. І тим не менш цього не вистачило.
Коли вперто все життя пробиваєш одну тему, популяризуєш те, що тобі Бог дав, завжди будеш не на часі, не актуальний, не сучасний, неформатний тощо. Слово актуальність вчора звучало багато разів, я його почув. Ніщо не вказує на те, що ситуація для мариністики зміниться за той час, поки я ще писатиму книжки.
Мариністика з 2003 року, коли я видав першу свою книжку, завжди не на часі. Але. Вірність своїй темі винагороджується інакше. На моїх очах мариністика стає принаймні помітним жвавим жанром, з’являються нові автори, пишуться й перекладаються цікаві книжки, на які всі спеціалісти й знавці чекають, з’являються видавництва, які все це видають мікроскопічними накладами, а колись я був один і автор, і перекладач, і критик, і видавець…
Це дуже тішить. А наклади збільшимо, бо гуртом і батька добре бити.
Антон Санченко
