Скорбна звістка з Варшави: померла Світлана Олешко, засновниця, директорка й головна режисерка Харківського Театру «Арабески» (це про неї я «звітувала» Юрію Шевельову в листі 1995 р.. і він потім ходив дивитись їх у Нью-Йорку й писав мені, що «вона жінка як треба») – а з весни 2022 р. біженка, режисерка Театру Польскєґо у Варшаві.
Я не бачила її останньої тамтешньої роботи – мюзиклу “Харків! Харків!” на текст Жадана (не знаю, хто зробив польський переклад, але знаю, що вистава ця була Світлані особливо дорога – як спроба сказати Варшаві все про наше “Розстріляне Відродження” нараз, “одним пакетом”, – і, судячи з відгуків, спроба вдалася!).
Востаннє ми бачилися весною, коли я вчергове їхала крізь Варшаву кудись далі на Захід, і Світлана, тоді в розпалі курсу хіміотерапії, бліда й змарніла, але незмінно бадьора духом, захоплено оповідала нам з Олею Ольховою про майбутній мюзикл, хвалилась ескізами костюмів, відео з репетицій і тим, що всі квитки на прем’єру вже випродано, – і на мене знов повіяло духом “Арабесок” 1990-х, їхньою з Жаданом юністю і тодішнім молодим Харковом, що тільки-тільки починав у них впізнавати себе (досі вважаю їхню “Енеїду”, яку вони гордо возили по харківських тюрмах і тішилися захватом аудиторії, найліпшою сценічною версією поеми Котляревського!)…
Не моє, звісно, діло оцінювати місце й роль “Арабесок” в історії нового українського театру, хай те роблять театрознавці, – але, Боже ж мій, скільки там клекотіло незреалізованого потенціалу, скільки планів і задумів, запханих, з незалежних од режисерки причин, у дальні шухляди, – особливо заряснілих із появою на кону головного в її житті Актора, Міська Барбари…
… І все те пішло з нашого можливого буття разом із нею. Втім, я бачила її іншу варшавську виставу, 2022-го року, – і рада, що змогла про неї написати. Хто читав “Найдовшу подорож”, напевно запам’ятав цей фраґмент: “25 травня, в перший день четвертого (о Господи, вже четвертого!..) місяця повномасштабного вторгнення, в Польському Театрі Варшави ставлять «Планету Полин» за моєю есеїстикою – тою самою, що погнала мене в подорож за день до початку російської інвазії. Режисерка – теж українка, Світлана Олешко, виїхала з свого рідного Харкова, просидівши два тижні в підвалі під обстрілами, і на сцені актори цілком імерсивно відтворюють цей досвід, якого я не зазнала: облаштовують собі на очах у глядачів зручне бомбосховище, розкладаючи каремати й спальники, розпаковують тривожні валізки, витягають з наплечників воду – і, розсівшись хто де, зачитують мої тексти з поблимуючих у притемку телефонів і планшетів уголос, як новини. Не виключено, хтось їх зараз, у ці самі хвилини десь в Україні саме так і читає, електрочиталки зручніше носити з собою в сховище, ніж паперові книжки, – якщо, звісно, є струм… І я сиджу в залі й плачу, не в змозі спинитися: сльози знай набігають на очі й спливають цівками по щоках, як із поламаного крана.
Добре, що я можу плакати. А плачу я тому, що впізнаю́, крізь одяг польської мови, ці тексти – такі страшні й безжальні, наче в бомбосховищі оце зараз і писані, тільки от писані вони – сім років тому, під кінець 2014-го. У мене тоді вмирала мама – поповнивши собою список тих «побічних» воєнних втрат, яких ніхто не рахує, бо як їх полічиш – тих, хто вмирає не від бомб і куль, а так званою «своєю смертю», насправді ж тому, що не витримує воєнного стресу, передовсім це стосується «слабкої ланки» всякої популяції – старих і хворих: у шість разів підскочила смертність по відділенню неврології, плакавсь нам мамин лікар (і в кардіології, казав, те саме), – інсульти, інфаркти, наново розбуркані «старі» онкозахворювання, всі ці люди за звичайних умов ще жили б собі й жили, і моя мама також, але тої осени йшла війна, друга така на її віку, ми відбились на половині країни, але нападник відгриз нам Крим і вчепився в Донбас, як скажений пес в ногу, там ішли важкі бої, і я раз у раз щось через силу писала, мов крізь зціплені зуби, і кудись летіла виступати, в надії, що це щось зупинить і когось опам’ятає, лишаючи мою розбомблену інсультом маму на руки рідні й доглядачок («мам, – приходила прощатись, беручи її за здорову, непаралізовану руку, – я до Відня, на конференцію, там буде Кетрін Ештон, пам’ятаєш, вона приїздила до Києва, коли Майдан розганяли?» – і мама готовно, підкреслено розмашисто кивала з подушки, показуючи, що схвалює цю поїздку, – говорити вона вже не могла, – й гладила мене по голові вихудлою на сірничок непаралізованою 
рукою…). Коли після вистави мені, в черговий раз, кажуть, що я «Кассандра», й висловлюють захоплення моєю прозірливістю, я вже не плачу; просто, мовчу».
І ось тепер я не можу позбутися відчуття, що в тому Світланиному прочитанні – інсценізації двох моїх есеїв 2014-го року – було закладено, як зернятко Персефони, передчуття її власного відходу, інтуїтивний здогад, що тепер настає вже наша черга поповняти собою список “побічних” воєнних втрат – тих, хто, вмираючи не від бомб і не від куль, а (наприклад) від раку в чужій країні, все одно, за великим рахунком – вмирає од тої самої, розв’язаної проти нас Росією, геноцидної війни…
R.I.P.
Світланцю. І щасливої зустрічі з Міськом – там, де вас ніщо й ніколи вже не розлучить.
Оксана Забужко
