Про штани і як зодягалися й тепер убираються українські поети-письменники можна б написати цілий трактат. Узявши за епіграф Сосюрине:
І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було.
Скільки нас, отаких, попід мури
од червоної кулі лягло.
Отже, спливає на думку – почнемо з мандрівного любомудра-поета Григорія Савича Сковороди. Свита, сорочка, пояс, смушкова шапка. Саме в такому вбранні мандрував філософ останні десятиліття свого життя шляхами Слобожанщини. Не забутьмо згадати й срібного годинника англійського виробництва з дарчим написом «От Григорія Варсавы Сковороды чрез Стефана Гречину». Про постоли й палицю, мабуть, також потрібно не забути… Ну як же без них! Мандрівному філософу негоже без ціпка й постолів. Обізнані з українською старовиною одразу ж засудять мене, нечестивого.
Еге ж, Тарас Шевченко… Ідеться не про бронзовий (гіпсовий) пам’ятник. А про людину. Ясновельможний Тарас на волі після кріпацтва вишивав у фраку й циліндрові по петербурґських аристократичних салонах і коли приїжджав до Малоросії, так само дженджурився з друзяками-мочимордами по поміщицьких покоях на Лівобережжі України. Кожух і кучму тільки натягав, аби сфоткатися в столиці Російської імперії. Для годиться. Нагадати ж своїм землякам з обрусілими, що й на фінських болотах ще не перевелися українці.
Уже в спольщеній і дуже побожній Галіції професор-письменник Іван Франко зрідка до чарки прикладався, зате з певним наміром вбирався, під австрійський костюм натягав «регіональну» вишиванку. «Регіональну», боронь Боже, не плутати з галичанкою Ганькою Стеців-Герман, яка ще донедавна «вишивала» в партії Регіонів. Так, до речі… Ганна Миколівна також пісьменніца…
Леся Українка як тодішні заможні панночки-пані Російської імперії, також не відступала від моди. Володимир Винниченко ще той химерник, заткнув за пояс усіх, поки не набув слави й не придбав доладне вбрання – виряджався старцем: у брилі, киреї, з палицею в руці.
Євген Маланюк дуже влучно змалював зовнішній вигляд Миколи Вороного. Читаємо в «Болотяній Лукрозі» Віктора Петрова: «…Пишний півтораметровий бант химерної краватки, розлогий комір блузи, волосся довге, панама або солом’яний бриль, вибійчані штани, уся ця специфічна зовнішність поета покликані були в Миколі Вороному підкреслювати те, що бракувало йому як поетові. Було зневажливе пенсне, увічнене в епіграмі Зерова, і не було поета. Вони обидва не терпіли один одного. Микола Зеров – Вороного, й Вороний – Зерова».
Зеров, до слова, як згадує його дружина Софія: «…Одягався скромно, але дбайливо. Гарним на вроду він не виглядав, але й не помітити його серед натовпу студентів теж було неможливо. Він явно вирізнявся умінням поводитися якоюсь милою та природною інтелігентністю…».
Що стосується спілчанських українсько-радянських письменників на предмет їхнього зовнішнього вигляду, то тут було ой-йо-йой, дуже суворо, як і по всьому Союзу з-поміж трударів їхнього «цеху» – строгий сірий костюм, краватка і біла сорочка. Чого вже не скажеш про сучукрлітівську братію, яка – на те! – дозволяє собі, важно розсівшись у кріслі та закинути ногу на ногу, проповідувати про високе й прекрасне перед поклонниками свого таланту в шортах і пантофлях босоніж.
Про défilédemode сучукрліту ліпше розповіла б Оксана Стефанівна Забужко. Вона, феміністка, кандидатка якихось там наук, завсідниця літтусовок. Заодно й повідала, як одягається її улюблена посестра по перу Ліна Василівна Костенко. Що одна, що друга, для мене милі створіння. Їй-бо!
Хоч і кажуть: «Не суди з одежі, а суди з розуму», але ж українським поетам-письменникам на те глибоко начхати, – чого б за се та не виголосити здравицю.
– Гей… Будьмо! Не забутьмо… Таки не одяг красить людину, а добрі діла. Пригадую, Станіслав Вишенський так само, як Зеров, «одягався скромно, але дбайливо». Щось є в отсих двох поетах спільного, хоч зовнішнім виглядом вони геть не подібні. А втім, обоє ж лобасті. Щирі у своїх помислах. Бо не прогнівили перед Поезією й на макове зерня. Залишивши сяйний слід в українському красному письменстві.
Ба, трохи не забув вірша Зерова про Панька Куліша. І його ж, такого собі дженджика, «хутірського генія», неодмінно потрібно згадати.
Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов…
Сивіє розум і холоне кров;
Літа минулі – мов бліда примара.
Та він працює. Феніксом з пожару
Мотронівка народжується знов;
Завзяттям віє від його промов,
І в очах – відблиск молодого жару.
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче «ставляти курінь»,
Над творами культурників п’яніє;
І днів старечих тягота легка,
І навіть в смертних муках агонії
В повітрі пише ще його рука.
Ярослав Орос
