Вичитав повідомлення, що в Петербурзі у свої поважні 88 років помер поет Глєб Горбовський, і згадав далекий 1977 рік, наш студзагін у Миронівці і чиюсь тоненьку книжку у м’якій палітурці, яку читав після трудової вахти.
Назви не пригадаю, але настрій її — спокою — досі відчуваю.
У ті часи друкованої партійної тарабарщини і істерії оптимізму ця негучність привертала. Затямив і один із тамтешніх віршів Горбовського, попри вроджено тупу пам’ять на поезію:
Гляжу на мир из глаз — не из окна,
и нива дум колоситься и зреет…
И верю я, что время не стареет,
Что для кого-то мир мой новизна.
І лише теперки довідався що цей поет, прозаїк, член ПЕН-клубу, академік «Акадєміі словєсності» був автором епохальних для тюрми народів «Сіжу на нарах, как король на імєнінах» і «Когда качаются фонарики ночные»…
Незбагненні шляхи «русской словєсності»!
Валерій Ясиновський
