Не вірю, що боїв уже не буде.
Є вороги — то будуть знов бої.
І будуть кулями пробиті груди.
І будуть крові чорні ручаї…
Та той народ, що в нього погляд чистий,
Не може згинути. Він переможе знов.
Мета його — то правда і любов.
Розтерзаний, він вистояв.
І вистоїть.
(Микола Матвіїв. Одинокий лелека поезії.
Хмельницький. 2013)
Що ми знаємо про сільських інтелігентів совіцької доби? Не більше, аніж про сільських 
інтелігентів доби незалежности.
Микола Матвіїв (1940-1991) з Хмельниччини — один із них, з тавром «сільського інтелігента» , зі всіма крайнощами такої оцінки — побутове безталання, алкоголізм, соціяльна і сімейна неприкаянність.
Віршів збереглося зо два десятки, частина з них без дат, частина датована 1986-1987 роками. Василь Горбатюк упорядкував і видав їх 2013-го, додавши декілька листів Матвіїва до своєї вчительки, яку шанував і декілька листів до жінки, яку в юности любив.
Ото і вся спадщина. І скромний пам’ятник на могилі в селі зі знимкою, але без прізвища і років життя.
Євген Баран
