Переглянув словесну реакцію руского «глубінного народа» на війну в Україні. Якось моторошно й водночас огидно сприймається все почуте від молодого до старого, від «трудового» до «інтелігентного» руzького. Понад два місяці війни лише посилили й без того морально деформовану бебехо-душу руzькіх, що захекано «адабряют» політику путіна, не уявляють прожитого дня без соловйово-скабєєвського меню, а всі разом, в один голос люто ненавидять Україну, «нациків та бандерівців».
Паска того року була травнева, вже тепла. Біля нашої хати цвіла старезна розчахнута слива. Цвіла – і ніби соромилася того цвіту. У болоті через дорогу жовтіли півники. Верби погнали гіркий сік. Дід ходив по двору, час од часу приставляв долоню до чола й дивився на сонце – не знаю, мовляв, вірити тобі чи ще ні. Баба вже напекла пасок і застелила на столі під образами свіжу скатерть. Вогонь у печі знемагав, домучувався під заслінкою.
Обговорюючи в деталях колективну відповідальність росіян і Заходу за війну в Україні, котру заперечити неможливо, варто набратись мужності і говорити також про колективну відповідальність ще одного учасника конфлікту. Про нашу колективну відповідальність. Як народу. Не як окремих політиків і діячів, яким ми зараз загинаємо пальці, випоминаючи. А колективну відповідальність громадян України.
Соціальна заздрість. Ось мотиваційна основа загарбників. «Вы слишком хорошо живёте». «У вас что, туалет дома?». «Прикинь, у них в деревне асфальт и уличное осветление, прикинь». Соціальна заздрість – невід’ємний елемент їхньої українофобії. Вони карають нас за краще життя. Вони мстяться від імені свого облюбованого соціального дна. Вони і є те дно, яке каламуттю піднялося на поверхню й заступило Сонце.
Це справді якась популяція онкологічних страусів. Росіянство – це не етнічна приналежність, це діагноз, морально-духовна онкологія. В закордонних русскіх, незважаючи на їхню закордонність – та сама болячка. «Літак з президентом Качинським та іншими польськими урядовцями – це помилка пілотів, а не теракт РФ»… «Соромно поширювати ці брудні байки – що нібито радянські солдати масово гвалтували німкень наприкінці війни!»… «Малайзійський боїнг М-17? Вони себе самі підірвали, не треба це вішати на росію»…
Напевно, у всій світовій історії годі пригадати, щоби нації, народи, імперії та держави змогли б відшукати виправдання загарбницьким війнам, коли здійснюється наруга над людським життям, чиняться злочини проти людяності часто лише за те, що вони (народи) якісь «інші». У цьому жахливому хаосі тисячолітніх воєн завжди найсправедливішими суддями були пам’ять і час. Саме вони, на відміну від політичних інсинуацій та правових колізій, здатні відрафіновувати добро й зло, зерно й полову, правду й брехню, справедливість і нечестивість.
Не вірю, що боїв уже не буде.
Є вороги — то будуть знов бої.
І будуть кулями пробиті груди.
І будуть крові чорні ручаї…
Та той народ, що в нього погляд чистий,
Не може згинути. Він переможе знов.
Мета його — то правда і любов.
Розтерзаний, він вистояв.
І вистоїть.
(Микола Матвіїв. Одинокий лелека поезії.
Хмельницький. 2013)
