Моя перша публікація з’явилася в газеті «Радянський патріот» (Сосниця) і мовилось там про негаразди з сільським краєзнавчим музеєм. Бачте, історія вже тоді мене цікавила, виходить… У 5-у класі я вирішив стати журналістом, прочитавши повість Михайла Стельмаха «Гуси- лебеді летять».
Нема вже того сільського музею, забули про Стельмаха, і районна газета зветься зовсім інакше, але журналістика лишилася.
Щоб перевірити чи правду пише отой школяр, з району приїздила в село редакторка Наталія Федорівна Решодько. Вона згодом, до скінчення моєї шкільної освіти, надрукувала чимало моїх опусів, але на роботу в газету так і не взяла, побоялася. Таким чином я опинився в городнянській газеті «Сільські новини», і слава Богу, бо то була моцна газета із відомими журналістами Іваном Дудком, Марією Кузьмінською, Олександром Седнем…
Хоча редактор Іван Коновал був витриманим в комуністичній лінії і часто стикався з дисиденткою Марією Кузьмінською, але загалом виходила гостра і цікава газета.
Пригадую, що за статтею Кузьмінської «За липою не видно лісу» навіть постанова міністерства ухвалювалася…
А Олександр Седень був настільки фанатом німецької культури, що не тільки друкував замітки до ювілеїв німецьких письменників (уявляєте: в райгазеті статті до якогось там 125- річчя не Ґьоте навіть і не Ґейне, а когось дрібнішого з німців!), але в колективі знали чітко коли Седень уже п’яний: це коли він починав співати «Катюшу» німецькою мовою…
Марія Кузьмінська була на знаменитому судовому процесі над Левком Лук’яненком і, затягнувшись кріпкою цигаркою, інколи могла про це розповісти…
Іван Дудко — нереалізований талант, затюканий комуністичною системою, хоча встиг видати купу краєзнавчих книг. Пригадую, як він коротив матеріали у верстці: кидав олівець і той абзац, на який попадав його кінчик, викидався… Особливо, коли там була партійна беліберда типу «виконуючи рішення пленуму», «йдучи назустріч з’їзду»…
… Шукав я могилу свого першого редактора Івана Коновала на городнянському цвинтарі, помагали і городнянці Валентин Авраменко та Володимир Розинко, і все ж не найшли. А він, бува, вчив: «Шо ти пишеш, як татарин?!». «Це як?». «А він їде по степу і про все, що бачить, співає…».
Йшов пішки по дощу мимо церкви у Великому Листвені, стояв на кордоні в Сеньківці, їздив невклянськими хуторами, де сільського голову називали вождем лісових народів, трясся по розбитій дорозі у Володимирівку, гостював у Михайла Таратина у Вихвостові і в Степана Сахона у Івашківці, говорив з начальством Тупичева, любив проходити мимо пахучого Городнянського хлібозаводу, провідував бабину подругу — бабу Бирдульку в хуторі Альошинському, знаю Мощенку, Смичин, Дібрівне, Кузничі, Ваганичі, Перепис…. І то назавжди.
На фото: поштова скринька на хліві діда Михалюші — це з неї я з нетерпінням виймав газети, чекаючи публікацій, це сюди листоноша кидала корінці квитанцій про гонорари…
Василь Чепурний
