Сьогодні народилася українська письменниця, літературознавиця, перекладачка, публіцистка, авторка праць з теорії літератури та історії фемінізму, засновниця видавництва перекладної наукової літератури «Основи» – Соломія Павличко. Їй сьогодні виповнилося б 63…
«Коли я думаю про Українську Жінку як колективний образ, то на пам’ять приходять різні картини. Жінки в оранжевих жакетах лопатами розкидають асфальт, ремонтуючи дороги України. Села, де жінки працюють на полі, а чоловіки – в конторі. А в неділю ті ж самі жінки в квітчастих хустинках статечно стоять на службі по сільських церквах. Міста, тротуари яких на світанку підмітають жінки. І знову сільські жінки з порепаними, червоними руками продають їжу на міських базарах. Фольклор з приказками на зразок: «Жінка небита, що коса неклепана». І сумні, блискуче мелодійні народні пісні про жіночу красу, ніжність і вірність. Індустріальний Схід України. Допотопні заводи, цементна пилюка, хімічні виробництва, будівельні бригади – і всюди, всюди жінки в огидних сірих робах, передчасно зістарілі від тяжкої фізичної праці…
…А ще оперні примадонни, олімпійські чемпіонки, уславлені письменниці, фотомоделі, а останніми роками і ділові жінки – власники фірм, менеджери, бухгалтери, фінансисти. Всі вони живуть в одному просторі і часі, ніколи не перетинаючись, не вдумуючись в існування одна одної, навіть в своє власне існування, складаючи радше мозаїку образів, ніж один образ української жінки. В цій мозаїці десь скраю є й моє обличчя – тієї, котра прагне поєднати і зрозуміти їх усіх і себе саму як українську жінку».
Ці слова належать яскравій постаті українського культурного й літературного процесу — Соломії Павличко (1958-1999). Вона була і залишається знаковою персоною українського фемінізму. Донька відомого українського поета Дмитра Павличка з дитинства вирізнялася скромністю та працьовитістю. Потяг до науки, до мови та літератури, яку вона вивчала в Київському університеті ім.Тараса Шевченка, приносив їй справжнє задоволення.
Це була жінка, яку цікавило все: українська, американська, англійська література, філософія, історія, теорія фемінізму тощо. Кожне наукове дослідження, за яке бралася Соломія, було якісним, ґрунтовним та цікавим. Жодних ознак інтелектуальної сірості чи обмеженості. Її лекції завжди викликали в студентів неабияку цікавість – чи то у Гарвардському університеті (США) чи університеті Альберти (Канада) чи в рідних стінах Києво–Могилянської академії.
Книги та переклади Соломії Павличко – це виклик усьому віджилому, застарілому, що заважало творити нову, модерну Україну. Але не всі розуміли, що саме критика усталених норм, допомагає розвиватися науці. Коли в 1997 р. вийшла друком її наукова праця «Дискурс модернізму в українській літературі», то Соломія Павличко й не могла підозрювати які цькування та неприємності чекатимуть її за своє бачення наукових процесів.
Чи не вперше виникла нетипова та неочікувана ситуація: наукова праця стала справжнім бестселером. Авторка посягнула на літературний іконостас і теми – табу. В листі до професора Торонтського університету, 
літературознавця і перекладача Юрія Луцького, з яким листувалася Соломія, вона пише:
«Десь з місяць тому газета «Киевские ведомости» написала статтю в бульварному стилі, в якому говорилося про те, що я ніби за «квазінауковими» термінами насправді довела, що Леся Українка була лесбіянкою. Що тут почалося, Ви собі уявити не можете. Всі газети України, Борис Олійник в парламенті закликали до розправи наді мною як особою, що паплюжить рідну культуру. Газета РУХу писала, що мені треба піти до лікаря, «Сільські вісті» щономера друкують обурені листи селян і т. д. Ніхто, звичайно, книжки не читав і не потребує читати.
Цікаво, що про Ольгу Кобилянську ніхто не згадує. Мабуть, її місце в каноні не таке високе. І, звичайно, жодного іншого голосу не те, щоб у захист, а хоча б об’єктивної оцінки. Закінчилося тим, що навіть мій опонент Григорій Клочек на докторському захисті, який відбувся два роки тому, написав у газеті «Вечірній Київ», що шкодує про те, що у свій час дав на мою працю позитивний відгук… Всі ці речі дають мені підстави до невтішних думок про культурну модернізацію в Україні».
Відомий вчений Юрій Луцький радить Соломії не звертати багато уваги на таку рецепцію: «Знаю, що Вам важко цим не перейматися, але мусите зрозуміти, що між Вами й Олійником є пропасть, якої ніхто не перескочить. Треба їх ігнорувати і далі робити свою роботу» (лист від 19 листопада 1997).
Своєю чергою Юрій Луцький пильно стежив за науковими публікаціями Соломії Павличко. Її монографію «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) він прочитав за два вечори — прочитав «зі справжньою насолодою і зацікавленням» (лист від 4 липня 1997). «На мою скромну думку, — пише Луцький, — Ви стали піонером в творенні нової історії нашої літератури. Ви не тільки багато попрацювали, але й виклад: все ясно, речево, спокійно, без зайвих викрутасів. Для мене Ваш погляд цікавий і новий, і я думаю, що так Вас сприйме нова генерація літературознавців на Вкраїні. За це Вам честь і слава!».
«Дискурс модернізму в українській літературі» справді вимагає серйозного прочитання. У книзі присутня певна розкутість сприйняття та мислення на феміністичному підході. Феменізм цікавив Соломію Павличко як явище наукове, інтелектуальне, як ключ до прочитання літературних явищ. Вона добре розуміла, чому фемінізм викликає такий спротив: адже йдеться про владу – суспільну, економічну, родинну. А там де є влада, там є боротьба.
ЦИТАТИ З МЕМУАРІВ СОЛОМІЇ ПАВЛИЧКО:
• Немає окремо взятих жіночих проблем, є взаємопов’язані проблеми жінок і чоловіків, які разом становлять проблеми суспільства. Жінка не стане вільною, коли не стане вільним чоловік. Жінка в ролі матері дітей і чоловіка – інфанта робить нещасною не тільки себе, а й цього чоловіка. А потім маємо фальшивий культ жінок у нашому суспільстві. Про що він свідчить? Про зневагу до них із боку чоловіків. І про їхній глибинний комплекс неповноцінності.
• Жіноча доля – лише частина суспільної долі. Коли я думаю про жіночу долю в Україні, то вона формулюється для мене одним словом – несправедливість. Щоб зламати цю несправедливість, потрібні роки, величезні інтелектуальні і соціальні зусилля, воля передовсім самих жінок.
• Материнство, сім’я – це все такі гарні слова, але всі вони мають міфологічне значення, а реально – то сім’я є формою неволі, обмеження. А кого задовольняє неволя? Чому чорних рабів не задовольняло рабство? А кріпаків не задовольняла кріпаччина? Так само й це. Не може людина задовольнятися умовами несвободи.
• Я вважаю, що в нашій культурі є дуже багато таких традиційних цінностей, втрата яких – просто благо, – і це мене обнадіює. Бо якщо вважати традиційною цінністю те, що в селі майже кожен чоловік б’є жінку, й вона, бідолашна, не знає куди подітися, а в неділю вони удвох ідуть до церкви, гарно вбрані, то мені такі цінності просто огидні.
• … Я б побажала жінкам просто твердості і віри в себе. Головне – бути собою, знайти себе, робити те, що ти хочеш. Нічого і нікого не боятися. Бути впевненою у своїх силах і скидати пута умовності. Скидати і ті пута, що є у мозку, і ті, що є реально. Потрібно позбутися всього зайвого, що заважає розвинутися твоєму таланту в мистецтві, в бізнесі чи навіть просто в житті. Бо життя вимагає певного таланту, і треба відчувати в ньому якийсь комфорт. Треба випрямляти спину, випрямляти хребет. Не боятися залишитися самою. Просто отримувати насолоду від себе через свою горду відокремленість і прямоту.
Життя Соломії Павличко трагічно обірвалося напередодні Нового 1999 року – 31 грудня. За кілька тижнів їй мав виповнитися 41 рік. В архіві Юрія Луцького зберігся лист до Дмитра Павличка, в якому він висловлює своє співчуття: «Вся українська наука, — пише він, — зазнала зі смертю Вашої доньки величезної втрати. Також для мене ця втрата була болісна, бо я знав, зустрічався і листувався з Соломією» (лист від 26 серпня 2000). Дмитро Павличко був зворушений цим листом, а також ініціативою Луцького створити фонд імені Соломії Павличко.
Не можна без щему читати ці рядки розпачу батька за донькою: «Моя душа була в Ній, моя надія була в Ній, з її відходом моє життя обернулося в якийсь механічний рух, у присмерк, в якому я бачу тільки сумні образи» (лист від 7 вересня 2000).
Соломія Павличко могла б збагатити українську науку ще багатьма цікавими дослідженнями та розвідками, але й без того вона залишила помітний вплив в українській культурі. Соломія Павличко переймалася образом нової української жінки — активної, творчої, реалізованої, переймалася ідеєю партнерської сім’ї.
Спокійно, послідовно й аргументовано боролася проти святенницьких «канонів». Викриваючи у своїх виступах і статтях дискримінацію жінок у сучасному українському суспільстві, вона була безкомпромісною і послідовною. Їй прикро було констатувати, що сучасна українська культура залишається переважно в рамках патріархальних стереотипів. Але зрушеня відбулися і заслуга Соломії Павличко в утвердженні рівності в українському суспільстві вже очевидна.
Марія Вишневська
