Думаю, мій статус письменницької вдови дає мені право звернутися з проханням підтримати голосування ЗА ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ СКВЕР. Я звертаюсь від імені письменницьких удів. А також від імені тих, хто ходив, дихав, надихався у цьому сквері… Бо те, що робиться в останні три дні на цьому майданчику свідчить, про втручання у процес голосування «хіміків», котрі володіють сучасними інформаційними технологіями. Ми ж ще не забули досвід «підрахуя» в ЦВК?…
Трохи історії.
Йдеться про скверик у тій частині Києва, котра почала забудовуватися в кінці ХІХ століття. На початку минулого століття його звели як рекреаційну зону біля освітньої установи – такі були правила спорудження навчальних закладів (тут зараз містяться «надзвичайники»). З переїздом столиці із Харкова неподалік стали зводити РОЛІТ – будинок «РОбітня ЛІТераторів», для письменників (наразі це будинок по вул. М.Коцюбинського, 4). Пізніше до нього добудували більш відому споруду (нині це – вул. Богдана Хмельницького, 68). Обидва будинки нині мають одну адресу (вул. Богдана Хмельницького, 68) і вважаються однією спорудою.
Доля мешканців цих будинків – у документальній книзі «Таємниці письменницьких шухляд», у романах сучасної письменниці Марини Гримич — «Клавка», «Юра». Наразі тут величезна кількість меморіальних дошок, котрі засвідчують, хто тут жив – П.Тичина, М.Рильський, А.Малишко, О.Гончар, М.Стельмах, Л.Вишеславський… Чимало перших мешканців жили тоді у комунальних квартирах, були сусідами.
Другий письменницький будинок по вул. М. Коцюбинського, 2 було зведено із «залишків» Хрещатика – ті ж будівельні матеріали, та ж плитка, напевно, і зодчі – ті ж… Він заселявся у 50-і роки. Квартири тут одержали В.Сосюра, В.Земляк, Ю.Збанацький, О.Іваненко, М.Ушаков… Чимало новоселів брали участь у Другій 
світовій війні. Меморіальних дошок тут менше. Але ще є живі літератори. Ми випадково потрапили в цей будинок, після того, як було заселено третій письменницький будинок по вул. Олеся Гончара – там сподівались отримати оселю, подали документи, але…
Коли хтось запитав у керівництва Спілки, чому Дмитро Онкович не одержав житло, адже умови нашої сім’ї, за документами, свідчили про потребу їх поліпшити, сказали: «Він не добивався…». Там, у 88-ми квартирах, розселилися літератори покоління мого чоловіка, його друзі. Вже багатьох нема на цьому світі – Д.Білоуса, В.Дрозда, І.Жиленко, В.Забаштанського, М.Вінграновського, С.Плачинди, В.Гримича, В.Яворівського. Але (хай довго живуть!) є Ліна Костенко, Петро Перебийніс, Петро Засенко…
З часом у будинку на М. Коцюбинського, 2 вивільнилася квартира чудового російського поета і перекладача Миколи Ушакова – відійшла у кращі світи його вдова. Оскільки «сучасна українська література» не так давно поліпшила умови проживання, наша сім’я з 4 осіб виявилася першою в черзі… Так ми стали наймолодшою родиною в будинку «від залишків Хрещатика». Всі ровесники (а з часом – друзі) молодшого сина жили в новому будинку, через дорогу, у них замість двору був шматочок асфальту й гаражі, вмонтовані у схил, тому нове покоління письменницьких дітей виростало у Чкаловському сквері. Але батьки працювали «з контингентом» і по квартирах — готували новорічні вертепи, розучували ще недавно заборонені пісні, організовували конкурси…
Ці будинки об’єднує зелена цяточка з відомим фонтаном і пам’ятником В.Чкалову, що дало підстави Марині Гримич назвати мікрорайон «київським письменницьким селом»… Квартири тут одержували (або обмінювали) тільки члени Спілки письменників. Почалася епоха приватизації – і більшість мешканців приватизували свої домівки. Згодом виявилося, що не всі спроможні сплачувати комунальні платежі. Їхні помешкання стали викупляти грошовиті люди (адже будівельний бум ше не почався, а жити в письменницькому будинку було престижно й «почесно»).
Змушена була продати квартиру і переїхати на іншу вулицю моя чудова сусідка Ольга Семенівна, вдова письменника-фронтовика Бориса Палійчука. В неї за стіною жила вдова Ю.Збанацького. Далі, по поверху, – квартира В.Сосюри…. На певний час нашим сусідом став О.Турчинов (жив утрьох над нами у двох квартирах – тоді я вперше побачила охоронців, які не тільки оберігали «господаря», а й «гуляли» з його дитиною).
Згодом у нашому парадному, де квартири коштували немало, з’явилися нові мешканці, переважно російськомовні – це було незвично. З’явилися іноземці – їм охоче «за бакси» власники квартир здавали відремонтовані великі площі, а самі господарі десь знімали дешеве житло…. Так виживали… Потім ми дізналися, що квартиру у нас в під’їзді придбав Ступка. Не великий актор, навіть не його син, а – онук. Його сім’я стала наймолодшою родиною в нашому парадному…
А тепер повторю те, що я вже писала…
СПОЧАТКУ НАЩАДКИ Б.СТУПКИ КУПИЛИ КВАРТИРУ В ПИСЬМЕННИЦЬКОМУ БУДИНКУ, А ПОТІМ ВИРІШИЛИ ВИТОНЧЕНО «ПРИХВАТИЗУВАТИ» ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ СКВЕР, НАДАТИ ЙОМУ РОДИННЕ ПРІЗВИЩЕ…
Зареєстрували Фонд імені Б.Ступки. Завершується термін голосування щодо Письменницького скверу, котрий об’єднує три письменницькі будинки поруч. Він — меморіальний, вся «українська література» тут дихала і надихалась. Його давно називають письменницьким. Видатний актор тут ніколи «не гуляв» — у нього був свій улюблений сквер, поруч із будинком, де жив, поруч із театром, де працював… Нащадки придбали квартиру в одному із письменницьких будинків і… вирішили «приватизувати» сквер, надати йому родинне ім’я…
У КМДА швидко пішли назустріч…
Письменницька заявка, подана рік тому щодо назви ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ сквер, десь загубилась у владних шухлядах…
Може, я не писала б це, але останніми тижнями в мережі довелося прочитати чимало про «нащадків» Богдана Ступки. Я зрозуміла, що великий актор не мав часу займатися їхнім вихованням, бо якби вони менше «тусовалися» й більше читали, то ніколи б не запропонували ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ СКВЕР назвати іменем свого видатного родича… Намагалися б відповідати його рівневі…
Від імені мешканців «письменницького села» прошу підтримати назву ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ сквер і проголосувати ПРОТИ (сквер Б.Ступки). Сквер імені актора має бути, але не тут… Навколо жили і живуть літерАтори, котрі є гордістю української літератури. Для того, щоб увічнити їх, просимо узаконити назву ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ сквер… Так його давно називають…
І насамкінець – невеличка поезія Дмитра Онковича, яку він присвятив професорові і письменнику Арсену Іщуку. У будинках, про які йдеться, жили його друзі й учні-студенти…
Дощ над садом пройшов,
Вимив листю долоні.
Знову сонце.
І крапля, мов срібло тремтяче…
Я дивлюсь
Й зрозуміти не можу ніяк:
Це природа сміється чи плаче…
Ганна Онкович
P.S. голосуймо активно проти (натискаємо “НІ”) перейменування Чкалівського на сквер Ступки: https://forum.kyivcity.gov.ua/projects/view.php?P=779…
