Останнім часом я весело погрожувала Соломії: «Про тебе напишу таку безсовісну книгу. Це будуть страшні плітки про всіх твоїх чоловіків! Це буде повне розвінчання твого затятого фемінізму!». Я справді мріяла написати книжку про наше талановите жіноче покоління на чолі з Соломією. Таку веселу пліткарську книжку… Насправді, я не знала про Соломію жодних пліток. Ми не зустрічалися вдома, у нас не було таких спільних знайомих, які пліткували б на інтимні теми. Я тільки мріяла, що Соломія мене… колись запросить до себе в гості…
Це була така любовна мрія: побачити Соломію вдома! Все було в цьому: вона була — Соломія Павличко, а я просто — Ніла Зборовська. Я була в неї, таку, таємно закохана… І така любов можлива лише тоді, коли вона — сама Соломія Павличко, а ти — просто, з невідомим ім’ям, з невідомим прізвищем. І тобі так хочеться бути — як подруга… Тобі так хочеться мати ім’я, тільки на те… щоб кохана Соломія не соромилася, що ти… її таємно любиш!
… Коли 1991 року прийшла в Інститут літератури після аспірантури в Казахстані, після такої дурної дисертації… Подумати тільки: я писала про роман у казахській літературі, про становлення казахського роману! Який роман, думала я, пишучи цю дисертацію, та задля того, аби було романне мислення в літературі, це ж треба, аби були такі закляті мужчини, такі самотні, «як сто вовків» (Женя Пашковський про це написав, він написав в українській літературі, що таке роман: це коли ти самотній, як сто вовків, що зрисачили ніч, коли ти такий, в смерть самотній, просиш Господа явитися, а Він не з’являється, і тоді
ти погрожуєш Господу, що вибереш смерть, і Бог… шкодує тебе, дурного, — ти вибираєш… роман). Аби був чоловічий роман, треба, щоб мужчини були потенційні самогубці, а тут у казахській літературі дивлюся — і бачу: нескінченне епічне дійство, якась масова кочова психологія. Майже цигани. Тут такий живий епос, така красива епічність, а я пишу про якийсь маразм — роман у казахській літературі, щоб і в казахів було, як в усіх людей, щоб у них був роман… А що? Ми — літературознавці, ми — міфотворці. Треба романа казахам, нате вам дисертацію — від українського народу, навіки, з любов’ю! І от така я розумна, після такого брехливого міфу про казахський роман, прийшла в Інститут літератури. Із званням, з нікому не потрібною казахською мовою… А тут — Соломія Павличко, зі мною навіть не вітається. Бо вона, взагалі, вітається тільки з вибраними людьми.
В Інституті літератури Соломія Павличко віталася тільки з вибраними людьми! А я, дурочка, віталася з усіма. А потім… Якось, я збагнула, що мій Інститут літератури — це також вибрані люди, що, якби я була така чесна, як Соломія, я також віталася б тільки з вибраними, тільки з елітарними людьми…
… Моя кар’єра в Інституті літератури почалася з того, що зі мною… не вітається Соломія Павличко! А я так хотіла, щоб вона зі мною віталася. Бо її тато написав «Таємницю твого обличчя». А я назавжди полюбила там одну фразу «Розплелись, розсипались, розпались, наче коси, вересневі дні…» Я безумно люблю цю фразу! Тому що я люблю осінь, я люблю вересень… А тут — така краса: мій коханий теплий вересень розпався… на любов! Я чую: «Ми з тобою ще не накупались, а вже ходить осінь по стерні…» Я чую: ми з тобою ще не накохались… Ходить осінь по стерні, так сумно, так шляхетно ходить ця осінь! Коли я в якійсь статті порівнювала поезію Дмитра Павличка з Юрієм Тарнавським, з поезією діаспорною, то мені передали, що в американській діаспорі ображаються. Бо я недооцінюю діаспорну поезію. Я її направду недооцінюю, тому що так тепло, так по українському! про осінь, про любов можна написати тільки в Україні! І коли я кажу, що за цю кохану фразу Дмитра Павличка я всю діаспорну поезію послала б у пекло, то це лише тому, що тут… така чиста любов. Така мені ця люба осінь, така мені ця тепла фраза. Така божественна! Як уся збірка — «Таємниця твого обличчя»…
… Боже мій, думала я тоді, чого це Соломія зі мною не вітається?! Я так закохана у збірку її тата, а вона — така горда. Думає, що я дурна. Явно думає, що я дурна! «А знаєте, — говорила я своїм подругам, зі мною не вітається Соломія Павличко». «А вона ні з ким не вітається», — говорили мої подруги, я потім побачила, що вони — не мої подруги, я б із ними також не віталася. І все — почалося з цього! Вся моя любов до Соломії почалася з цього. З того, що вона мене не бачить. А я її — бачу! Я бачу, щодня бачу, як вона зі мною не вітається. І я знаю, і я чую, що вона вітається тільки з вибраними людьми. У неї — свій Інститут літератури. А я — в нього не входжу… І мені так хочеться бути в тому Інституті літератури, де живе Соломія Павличко. Мені так хочеться якось прийти в Інститут літератури і почути від неї… вітання. А я така затята, як вона. Я знаю, що в мене дурна дисертація про казахський роман, що я така неосвічена, така недовчена, але я знаю, що я — не дурна. Я знаю, що Соломія Павличко побачить мене і буде зі мною вітатися, бо я чую, душею чую: це — буде наш Інститут літератури!
… А потім Соломія Павличко стала зі мною вітатися. Я не пам’ятаю, коли це сталося вперше. Це було не важливо, бо я завжди знала, що вона буде зі мною вітатися… Вона просто мене почує. А вона стала зі мною вітатися, коли я написала свої феміністичні статті. І здивуватися, і привітатися: Зборовська, з’ясовується, своя, пише… про фемінізм. Знали б ви, який це був фемінізм! Я майже не розуміла, що це таке. Господи, яка феміністична критика?! Я нічого про це не читала, я нічого не знаю. Я запросто переплутаю іноземні прізвища, про мене це вже написали! І от я, така, така неосвічена, вже пишу, ніби я — сама феміністична критика.
Що тільки зробиш ради любові?! Тільки тому, після казахської літератури така крута переорієнтація у фемінізм, що я таємно закохана у… Соломію Павличко! А вона взяла і написала у нашому інститутському журналі «Слово і час», що українському літературознавству потрібна феміністична школа… Для мене це означало — Соломії потрібна феміністична школа, бо феміністична школа — це її Інститут літератури. А я туди також хочу! А я все у своєму житті роблю… через любов. І тому я запросто полюблю фемінізм, я після казахської літератури не знаю, що це воно таке, задля чого воно взагалі в Україні, але я його полюблю, тому що Соломія — це фемінізм, тому що Соломія якось сказала: «фемінізм — вічний і самодостатній світогляд». Потім я написала цю фразу у своїй книжці. Тоді, коли я це писала, це вже була моя фраза. Все було чесно, без плагіату. Просто Соломіїна фраза стала моєю фразою. Соломіїн фемінізм став моїм фемінізмом. Для мене весь український фемінізм був у Соломії і мені, в мені і Соломії.
Соломія теоретик, вона все знає, вона знає, що таке тендер, вона знає світ, вона живе у світі, а я нічого цього не знаю, я живу тільки в Україні, я просто люблю Соломію, і тому створю міф для неї — про український фемінізм. Я їй так і казала; «Я — міфотворець, мені судилося писати міфи про твою школу». Школи в принципі немає, критики в принципі немає, нас — немає! Але всі скоро стануть говорити про українських феміністок. Якщо не почнуть, то ми самі почнемо! Головне — є Соломія! Всі це бачать. Треба було прийти такій жінці-царівні, з таким відомим ім’ям тата, щоб побачили український фемінізм, щоб потім і мені повірили, коли я писатиму свої феміністичні роздуми… Боже, як усе починається з любові!.. Цілі світогляди, мистецтво, все…
… І от у кінці XX століття починається міф про український фемінізм. Ми, — може, талановиті, але, головне, ми — практичні, тому що ми — жінки. Щоб створити міф, треба заробити гроші. І ми створюємо Центр. Утрьох. Я, Соломія і Віра Агеєва. Ідея — Віри Агеєвої. Віра явно все прорахувала. У неї — такий практичний розум, для неї феміністки — це такі талановиті жінки, які вміють заробляти гроші. Соломія так само казала: феміністка не повинна бути бідною. А тут Міжнародний фонд «Відродження» роздає гроші направо і наліво, всім жінкам-феміністкам, треба бути дурному, щоб не взяти… Віра недаремно працювала в цьому фонді, вона вже знає, який цей фонд романтично настроєний на жінок. Вірі для успіху треба Соломія, навіть не вона, а її ім’я. А я — суто підставна особа, подаюся на грант. Ніколи ще в житті ні на які ґранти не подавалася, взагалі не знаю, як це робиться, тому мені й дадуть. Соломія запросто дає своє ім’я, їй не жаль такої дрібниці — для подруг. Цей Центр їй геть не треба, але є рідний Інститут літератури, треба щось у ньому робити, бо явно здихає…
Якось Соломія мені жартома обіцяє (а, може, це вона сказала поважно!), що я буду в Інституті літератури директором, що я в Інституті літератури — директор! І на нашому міфічному засіданні втрьох (бо потім будуть протоколи, заяви, всяка документація для всіх фондів) Соломія висуває мене директором Центру. Центр створюється в Інституті літератури. В Інституті літератури — двовладдя: я і Микола Жулинський, два директори, інститут в інституті. Наш Центр — це наш Інститут літератури, має зібрати в перспективі всіх талановитих жінок, усіх зробити феміністками. Жулинському все одно немає коли, він увесь з головою — в державі, він запросто віддав би нам цей Інститут, якби не був таким поетом, таким по-дурному закоханим у свій Інститут літератури… Тому не віддасть ніколи, але ніколи й не пошкодить… Можна жити — «інститут в інституті». Навіть затишно, з ім’ям Жулинського, ніхто не зачепить… Він у нас, у всіх феміністок, просто закоханий. І ще б не закохатися: ми єдині в його інституті, що не заснули і не здохли. З таким закоханим директором можна пережити навіть двовладдя! Центр має називатися Центром гендерних студій. Соломія так сказала. Господи, як я ненавиджу ці іноземні слова в моїй мові! Які вони мені чужі! Чому не просто — чоловічо-жіночих студій? Гендерні, аж дере в горлі від цього слова. Може, вже краще — джендерні, так м’якше, не так по-чужому. Але я боюся сказати, що я незгодна, бо Соломія — така космополітка! А мені, якщо чесно, цей космополітизм дере по горлі цими страшними гендерними царапинами. Але що там: усе зробиш для коханої подруги! Все зробиш з любові до такої подруги… І в нас, в Інституті літератури — Центр гендерних студій, а я — директор, із Соломіїної подачі. Її чоловік Богдан прийшов, ми втрьох скоренько прикинули бюджет і все… Міжнародний фонд «Відродження» клюнув! І ще б — на таке ім’я! Віра прорахувала все правильно: щоб виграти ґрант, тобто гроші, треба залучити в компанію Соломію Павличко… Хай нічого не робить, ім’я все зробить. Соломія бачить, що Віра прорахувала все правильно і погоджується на все.
…Боже мій, як ми цим ім’ям спекулювали! І весь час — на успіх! І всі ґранти ми вигравали. Наш Центр за два роки існування не програв жодного ґранту… Бо серед засновників Центру — Соломія Павличко! Так починався український новофеміністичний міф. З Соломіїного імені. Це справді починався справжній феміністичний міф. Бо тільки талановита жінка може збагнути, яка це розкіш — мати гроші: бо це ж — мати свободу для творчості…
… Боже, як нам стали заздрити українські чоловіки! Нам стали заздрити саме тоді, коли ми стали заробляти гроші. І сьогодні Володя Даниленко пише: «Ця байдужість до сучасного світу з фемінізованими чоловіками й маскулінізованими жінками, які зводять деепілятором чорний заріст на обличчі і заробляють гроші на феміністичних грантах…». Господи, яка це примітивна заздрість! Це — примітивний чоловічий міф про українських феміністок, бо насправді в Україні таких негарних феміністок ніколи не буде… Але тут річ не в чоловічих генах на жіночому обличчі, тут річ у грошах. Володя не раз просився до співпраці з нашим Центром. І я з охотою взяла б. Проте я бачу наскрізь, що талановитий, але такий нечистий на душу… Таких брать не можна. З такими Україну не збудуєш… А ми у своєму Центрі, у своєму Інституті літератури задумали не більше і не менше… нову Україну!
… Червень 1999 року. Проводимо конференцію «Фемінізм — як явище культури». Фінансується Міжнародним фондом «Відродження». Всі наші виступи оплачені. Двісті доларів — за двадцять хвилин! Україні такого й не снилося! Я підбираю учасників. Кажу Соломії, що треба запросити на конференцію наших опонентів, якихось клятих чоловіків. Соломія здивовано дивиться на мене: «Ніла, яка ти наївна. Ми що, вибили ці гроші від міжнародного фонду, щоб… годувати цих дурних чоловіків? Ми що, сумніваємося у фемінізмі? Ми сто років живемо у феміністичній епосі і будемо вислуховувати якісь дурниці, а потім ще й за це платити гроші, свої гроші?». Соломія мене вичитує. Я таки наївна, ну хоч одного опонента треба… А потім — доходить! Це ж наші феміністичні гроші. Кому платити? Володі Даниленку? Щоб він потім написав таку тупу брехню про українських феміністок. Та ми самі такі цікаві, та ми самі такі талановиті і… такі заклопотані. Нам ніколи немає часу, ми не встигаємо поговорити. Ми не бачимося одне з одним. А тут — конференція! Такий шанс! Тільки для нас, тільки за наші гроші. Ми виграли їх чесно, ми їх заробили, ми маємо право на них самі.
… На конференції, коли ми раптом зібралися разом, такі рідні, такі стомлені всі, такі зайняті — Оксана Забужко, Соломія Павличко, Віра Агеєва, Тамара Гундорова, Мар’яна Рубчак… Наш Центр… Я раптом чую, як мала рацію Соломія: нам нікого не треба… нам є про що поговорити, ми не встигаємо розказати одне одному, так багато хочеться сказати… А конференція тільки і якихось — два дні. Яке щастя була ця конференція! … А потім; так напитися і не можу… А тут Соломія — вічно за своїм кермом… І знову — лесбійська фантазія… Так хочеться сісти вдвох, тільки вдвох у машину і поїхати… на край світу. Наговоритися — на все життя. Це який діалог стояв би в машині! То вона за кермом, то я за кермом… їдемо в мою кохану Індію… На Схід Сонця…
… А після наших презентацій преса говорить про нас: Соломія — «жєлєзная леді», була одягнена у шкірянку, а Ніла Зборовська — в такій розовій-розовій кофточці, була така мила… Тобто Соломія — справжня феміністка, а я — прикидаюся… Соломія — розумна, а я — дурочка, така мила… Як у тому анекдоті: бувають жінки, у-у-у, які розумні, і прєлєсть, які дурочки… Кажуть, говорять… Зборовська, насправді, прикидається феміністкою, щоб мати гроші на феміністичних ґрантах, а сама безумно любить чоловіків, вічно малюється для них. Щоб вони — завжди її бачили… А я одного разу Соломії кажу: «Господи, пора нам змінювати сексуальну орієнтацію. В цій Україні, з такими чоловіками… Що це ми за феміністки, не знаємо нічого про лесбіянство? …Скільки можна прикидатися, що ми не знаємо, що це таке?». А Соломія каже: «Ніла, тільки — без мене, я просто — теоретик. Я розумію це тільки теоретично…» А потім Соломію звинувачують у лесбійстві! Боже, як це мене розважає… Яку книжку я написала б про наше «лесбіянство», якби Соломія була жива! Це був би справжній феміністичний міф на все XXI століття, про те, що українські чоловіки у XX столітті всі вимерли, але в Україні, лише в Україні на XXI століття є на те рада, навіть у такій безпорадній ситуації рада є. І я збиралася написати, що український фемінізм — це не просто так, це — коли завжди можна зарадити смерті, тому що Україна — жіноча земля, тут таке плідне все жіноче, тут таке плідне навіть лесбіянство. І якщо всі чоловіки помирають, тоді жінки… зачинають від жінок і від Сонця… Таке можливо тільки в Україні. Бо я знаю замовляння. Бо я його напишу книгою. Чоловіки (останні, що залишилися) читатимуть – нічого не розумітимуть, бо тупі, а жінки — все знатимуть… Це мала бути книга про нас, живих… Про те, що в Україні — завжди є на те рада! Книга мала закінчуватися фразою: хай живе магічне українське лесбіянство!
… Після Соломіїної смерті я хотіла одразу написати про неї… Щоб її не забули! Але я написала лише назву есею… Сиджу в кімнаті — ніч. Я написала — «Моя Соломія Павличко». Різдво 2000 року. Я пишу… реквієм. Мені страшно, я раптом… чую запах Соломіїних духів. По всій кімнаті. У мене емоційна пам’ять, я пам’ятаю запах її духів. Чорт би їх побрав! Я тоді так позаздрила. Я так захотіла такі самі духи! Ми ходили разом на якусь державну акцію. Жінки в Україні, ось таке. Соломія була в чорному платті і в неї був запах цих красивих духів. А я взагалі пам’ятаю… запахи. Я взагалі люблю запахи. Я взагалі люблю… по запаху! А це був такий красивий, такий ніжний запах. Я їй тоді сказала: «Соломія, ти так пахнеш…». А потім з’єхидствувала: «Ти так пахнеш фемінізмом!».
І от я сиджу, на Різдво 2000 року і хочу написати про неї, бо я давно почула… її смерть, бо коли ти так любиш подругу, то ти просто мусиш почути, що вона помирає. Напередодні Нового року я чула цю смерть. Я чула, що помирає хтось такий рідний, як мама. Такий близький, як сестра. Такий милий, як донька. Я кричала на все київське передмістя, на всі Чабани: «Хтось помирає, а я не знаю хто!» Я казала Соломії, що я… чую таку дорогу смерть, і у мене починається… божевілля. Вже тоді я знала, що має померти подруга. А Соломія мене познайомила із Семеном Глузманом. Про всяк випадок — психіатр від Соломії Павличко! Від подруги. Напередодні Нового року, її останній подарунок для мене… її. «Ніла, не переживай, це тобі просто здається. Не буде ніякої смерті!»… Вона вже знала, що я перелякалася в смерть українських психіатрів. Вона могла це уявити. Бо жити в країні, де сто років не читали Фройда, треба мати таку жіночу мужність! І вона мене знайомить не просто з психіатром, а ще й з людиною.
«Ніла, це Семен Глузман, він тобі допоможе», — як зараз чую. А Семен Глузман поговорив зі мною п’ять хвилин і каже, що мені психіатра не треба, що мені вистачить доброго психолога… А я йому повірила. А сама подумала: навіщо мені той психолог, я ж усього виданого і невиданого в Україні Фройда прочитала, я — сама собі психолог… Головне, що Соломія так спокійно, так упевнено сказала, що не буде смерті… А я їй завжди вірила!
… Напередодні Нового року телефоную Оксані Забужко, я помираю в буквальному розумінні цього слова. Я чую… смерть подруги. Я кажу Оксані: «В мені звучить «Реквієм» Моцарта. Мені здається, що помирає подруга, а я повинна написати реквієм». Оксана мені каже щось на взірець такого: дєвушка, ну в тебе і заєзди, ну в тебе й манія величі. А скоро Новий рік… Такий жах, така печаль у душі, така смерть… Сідаю ввечері і за три години пишу статтю «Соломія Павличко: фемінізм в українській академічній науці». Новорічний подарунок для Соломії! Біжу в редакцію журналу «Критика», прошу Миколу Рябчука опублікувати цю статтю. Стаття йому подобається, він погоджується. Я щаслива. Телефоную Соломії – написала статтю про неї, буде в №12 в «Критиці» перед Новим роком… А потім виходить номер і немає моєї статті, немає новорічного подарунку. Соломія ще жива!
Але Грабовичу не сподобалася моя стаття. Я знаю, що він має рацію, я знаю, що моя стаття, як і все, що я пишу, занадто емоційне, занадто розхристане, не вичитане, але я знаю, що завжди пишу чесно, що пишу лише тоді, коли це вкрай потрібно… Для мене стаття про Соломію була конче потрібна! Це був новорічний подарунок! Перед Новим роком. І я тепер… нічого не можу написати в «Критику»… В мені болить цей дванадцятий номер, без мого подарунку — для Соломії. Я не ображена, я ні на кого не серджуся, я знаю ціну своєї статті. Але я… не встигла зробити подарунок для подруги! А могла — встигнути, якби мене почув Григорій Грабович… Якби він любив так Соломію, як я…
… У Новорічну ніч я приїхала додому. Соломія мені так і сказала: «Забудь за ту статтю! Колись опублікуєш, це неважливо. Поїдь додому, відпочинь…» А я приїхала додому така стомлена, так настраждалася цим передчуттям смерті. Як згадаю… то більше ніколи не хочеться жити перед таким Новим роком. А вдома — так чисто, такий рідний спокій. Так снігу багато надворі… Так біло… Я вийшла — до самого неба! Зоряне черкаське небо над нашою хатою… Скоро — Новий рік. Пів на десяту, а я — засинаю… Я кажу мамі, що вже місяць не сплю і страшенно хочу спати. А мама каже: «Новий рік — хіба це свято? Це Різдво — свято… Тому ми з татом також ляжемо спати, щоб ти, доця, виспалася…». І я засинаю і так солодко сплю, вперше за цей божевільний грудень. Так спокійно і радісно спати вдома в Новорічну ніч… Так солодко спати, знаючи, що смерті — немає…
… Різдво 2000 року. Ніч. Я написала заголовок свого есею. І далі не можу писати… Я чую запах Соломіїних духів. Я не знаю їхньої назви. Але вони стоять у моїй кімнаті. Скоро 12 година. Я боюся. Я прошу Соломію не з’являтися мені привидом, тому що я боюся привидів. Я вже розумію, що написати про неї я… не зможу. Що так в мені болить ця смерть, що так вона в мені болить, що Соломія… зараз прийде до мене після смерті! Написати про Соломію на Різдво 2000 року — це померти, це просто зустрітися з нею… А я боюся смерті. І я, мабуть, краще не писатиму про Соломію…
… Я тоді й збагнула, що таке лесбіянство. Це коли так любиш подругу, що не можеш про неї написати, тому що вона померла і ти боїшся її смерті, бо це — була твоя смерть… Я так і сказала Оксані Забужко після Соломіїної смерті: «Соломія померла замість мене. Це була моя смерть..» Дєвушка, сказала Оксана, це в тебе манія величі, у кожного — своя смерть… І ось тобі — Різдво 2000 року… Мене лихоманить. Мені потрібно про когось написати, щоб не писати про Соломію, щоб не вмерти… Про кого б це написати, тільки подумала — і одразу дізналася, що треба писати про Лесю Українку. Про Леську. Леська давно померла, думала я, вона мене й порятує від Соломіїної смерті… Вона така сильна, така горда, така мужня. Прямо, як Соломія. Але Лесьчина смерть в мені не болить, це явне вже безсмертя, що я не боюся! І я пишу есей… про Лесю Українку, щоб не писати есей про Соломію Павличко…
… Пам’ятаю, їдемо в «Основи». Соломія за кермом. Так спокійно, так легко іде машина. Соломія недавно повернулася з Індії. Вона мені розповідає про свої враження. А я про Індію знаю тільки з книжок. Я про Індію стільки начиталася! Такий у мене в голові міф! Гімалаї, країна щастя Шамбала, йоги, що харчуються сонцем, жінки божественні, Сонце, як сходить, то видно — на всю Індію,яке воно кохане, яке воно смачне… Моя Індія — це такий рай, це єдиний на Землі рай. Це красива Індіра Ганді, спалена на кострі. Це — улюблена смерть — на кострі, у вогні! А тут — Соломія таке «несе» про Індію: що там брудні міста, такі безкультурні люди, туалетів немає, тому що туалети — скрізь, і ти мусиш ввесь час ходити серед цього гавна… «Мені в цій брудній Індії, — каже Соломія, — так хотілося додому, у Київ…» І я їду з Соломією і мрію, що ми колись… поїдемо в Індію. Я чую, як я хочу в Індію, але тепер тільки разом з Соломією! Це буде так весело. Я — зі своїми «романтическими бреднями», Індія — зі своєю гидкою буденністю. Ми з Соломією, п’яні в смерть вештаємося по Шамбалі. Повна деміфологізація індійського міфу! Бо ми знаємо назавжди: рай — в Україні, Шамбала — в Україні. Всі справжні йоги — в Україні! Тут, удома, в Києві — все…
… Після Нового року, щоб не писати про Соломію, іду на курси водіїв. У мене страшна машинофобія. Але я буду водити машину! Я вивчу навіть цю кляту англійську мову. Якщо вже так буде нестерпно боляче від Соломіїної смерті. Сьогодні в мене булла страшна машинофобія, але сьогодні в мене вже її немає. Я іду, я так спокійно і легко їду — сама за кермом! Бачила б Соломія! Я вже складаю екзамени. За містом — така злива, я — за кермом, міліціонер — поряд, всі мої подруги ззаду: я здаю водіння… Спочатку їду впевнено і легко, як Соломія, а потім — такий азарт — попереду калюжі, я по цих калюжах! На швидкості, а вікна відкриті, а мєнт — увесь мокрий і я разом з ним, я їду і благаю його не ображатися, зарахувати мені це водіння, бо мені треба ці права, бо для мене ці права — все… Бачила б Соломія, на які подвиги я іду, щоб тільки не писати про неї есей…
… Одного разу в Інституті літератури чую: Соломію Павличко Григорій Сивокінь (коханий шеф, по блату!) висунув на премію імені Івана Франка. Боже, яке святотатство! Заспокоїтись не можу. Соломію — на премію Франка? Бачила вона цього Франка в гробу! Та вона його не любить, не чує. Вона його просто зневажає. Як можна їй давати премію Франка! Телефоную Сивоконю. Майже друг. Я йому кажу все, що думаю з приводу Соломіїного лауреатства. Переконую: в Інституті літератури єдина людина, що достойна цієї премії, це — Тамара Гундорова. Вона знає Франка, вона любить Франка. Вона — достойна. Але не Соломія! Сивокінь бачить, що я просто зла. Але спокійно каже: «Соломія так само достойна, хоча вона відмовилася…». Я не знаю, чому відмовилася Соломія, однак я знаю, що це — правильно: це — не її премія. Та зрештою: у неї все є! Навіщо їй іще ця премія? Коли вона всюди рекламувала мене, допомагала мені, я їй так і казала: «У тебе все є, чим же я тобі віддячу?»…
… Я ніколи не називала себе подругою Соломії Павличко: просто ніколи не наважилася б на таке нахабство. Тільки вперше це сказала у своєму есеї про Лесю Українку. У цій присвяті — Соломії Павличко… Тільки тому, що в мені так заболіла її смерть! Уявити не можу, що я могла говорити «Моя подруга — Соломія Павличко!», що подумала б про мене Оксана Забужко! «Зборовська, що це ти собі знову придумала?» — ну, щось таке сказала б Оксана Забужко. …Оксана якось згадувала, що вона з Соломією сиділа вдвох!, у кав’ярні (ми ніколи не сиділи вдвох!), а вони сидять, удвох, і Оксана побачила: Соломія така стомлена, така стомлена… Оксана її й питає: як це вона, Соломія, все встигає робити: видавати свої і чужі книжки, перекладати романи, ходити на роботу, постійно клопотатися донькою, а потім іще й чоловік… І згадує Соломію зі сльозами в очах і її — «я сама не знаю, як це я все встигаю…». Вже потім після смерті, Оксана каже: треба обов’язково написати про Соломію, бо це ж так можна її забути… її вічно летючу присутність: вічно кудись спішить, не п’є, бо знову за кермом, немає часу, бо нарешті вибралася в бібліотеку, не лишається в справах, бо чекає донька… В цьому дурному житті її можна забути. Це ж так просто, це ж так звично в Україні — забути. Була, поки жила. Померла — і нема… Як страшно після смерті! Як усе відносно після смерті — достойна чи не достойна премії написати в своїх нових плітках, що Леська — лесбіянка, а прикидалася, що любить Сергія Мержинського! Коли я писала про Лесю Українку, то мені ночами снилося, що помирає Сергій Мержинський. І це була така туга, така печаль: я прокидалася серед ночі і казала своєму чоловікові: «Господи, знову помирає цей клятий Сергій Мержинський і ніяк не помре. От вона мене дістала, ця Леська, як вона мене дістала своєю любов’ю, я про неї таке напишу, щоб мені було легко, було мені радісно…». І я знаю, що Леся пробачить мені всю мою писанину, бо про жінок можна писати все. Про них — головне писати, бо вони страшно бояться, що їх… поховають на смерть! Тому й болить ночами в мені смерть Соломії, тому що це — смерть в Україні, а тому це — справжня смерть! Тут, як поховають, то поховають навіки! Соломія це знала, бо вона вигрібала з мертвих Лесю Українку. Вона у своїй книжці (хто цього не прочитав, хай прочитає!) написала, що Україна XX століття, Україна модерна, Україна жива… почалася з Лесі Українки і Ольги Кобилянської. Також — і з їхньої лесбійської фантазії!
… Ми з Соломією мріяли написати українську жіночу літературу, бо всі ці сучасні чоловіки закодували своїм письмом Україну на смерть. Бо тут, в Україні, хто пише про смерть, той майстер. Я ввесь час жахаюся: Олесеві Ульяненку — Шевченківська премія! Думаю, може, це ніхто його не читав! Майстер, такий майстер кодує Україну на смерть! Читали й оцінили за формою, бо тут усі — поети, а за духом — не оцінили! За духом — не треба, головне — форма. Та аби я була в тому комітеті по преміях, я, попри погану форму, але зважаючи на любовний дух, дала б… Шевченківську премію живій українській письменниці Надії Тубальцевій: росіянка, а вивчила українську і пише з любові українською, бо… покохала українця, і так цю Україну полюбила, на смерть. За це не жаль Шевченківської премії. Шевченко мене зрозумів би!
… А тут — філолог на філологові, злочинець на злочинцеві, ціле століття закопували Лесю Українку, зробили її співцем кривавої жовтневої революції, а Соломія, як з’ясувалося, стала винною… Така українська спокуса — закопати її разом з Лесею… Якби ви знали, як мені хочеться їх обох вигребти живими з могил… Я заради цього пішла б на Байкове кладовище навіть о дванадцятій ночі! Я без страху гребла б їхні могили сама, своїми руками!
… На якомусь вечорі — вже не пам’ятаю, що там було – пам’ятаю лише: Мар’яна Рубчак, вона недавно приїхала з Америки, скоро сімдесят років, а вона така молода. Як вона мене дістала своїми шістьма місяцями в Україні! Скільки випито пива, скільки випито вина, скільки всякої риби переїдено за її фулбрайтівські кошти! І я вже її благаю — їхати геть звідси з України до своєї Америки, бо в нас так не живуть, бо в нас жінки такі стомлені, бо я — молодша від її наймолодшої доньки, а почуваюся так, наче мені за ці шість місяців з нею — вже за сто років… І ось на цьому вечорі сто з Мар’яною, як завжди хлещемо вино… І Мар’яна раптом каже: «Подивись на Соломію Павличко… Як вона постаріла! А їй тільки-но сорок років! Я в такому віці почувала себе двадцятилітньою дівчинкою…». Я раптом дивлюся на Соломію і бачу: таке стомлене, таке змучене в неї обличчя. Боже, як вона, справді, постаріла! Я це тоді побачила… Але. Це було обличчя… мудрості… Це було… обличчя вічності..
…І я ввесь час думаю-передумую: 31 грудня 1999 року Соломія просто стомилася в смерть… А тут — Новорічна ніч… Я бачу, як вона така стомлена… Іде до ванни… У теплій ванні, вдома, так затишно. І така спокуса для жінки, стомленої життям, — цей солодкий сон з Богом… Соломія так безумно жила, вона так нажилася! Вона раптом збагнула однієї миті, як вона нажилася в цій Україні! І вибрала… Бога.
… Щоб позаздрила вся Україна: так красиво прожити і так символічно померти. Померти, щоб усі запам’ятали! Бо тут таке безпам’ятство, в цій Україні! А тепер: кожної Новорічної ночі — не спіть! Бо в цю ніч заснула натомлена Соломія Павличко… Спати в Новорічну ніч не можна, бо можна заснути на смерть… Можна вибрати Вічність, а можна Новорічної ночі побачити Вічність і зустріти Новий рік…
… Різдво 2000 року. Я не можу написати есей про Соломію Павличко. Чую запах її духів у своїй кімнаті і боюся смерті… Спокійно красивою я бачила Соломію один раз у житті. І завжди — діловою, і завжди — за кермом, завжди — в дорозі… Закриваю очі і бачу: Соломія в чорній гарній сукні, догори зачесане волосся, щойно пофарбоване. Така легка, така жива, от-от злетить у небо! І цей запах… Господи, серед тисячі запахів я пізнала б цей рідний, цей дорогий, цей коханий запах подруги… Запах ніжності, запах материнства, запах любові…
… На Різдво 2000 року я могла написати лише — «Соломія Павличко». У цьому імені був ввесь мій есей. А потім — у Юрія Канигіна прочитала, що сонячне животворче начало — це жіноче начало, синонім сонця — жінка… Соля — сонечко, жінка, все… Я написала правильно, я написала ім’я, а в цьому імені — ввесь мій есей…
… Пишу про Лесю Українку і думаю: це ж моє XX століття почалося Лесею, а закінчилося — Соломією. Господи, як це все можна сказати? А всі слова вмерли, бо з Лесею — так легко, а з Соломією — така важкота… І ночами я молю Бога, щоб це все поєднати, аби було чи легко, чи важко: чи Леся, чи Соломія…
… Прибігли, принесли довгожданий президентський вінок, а тут — уже… могила. «Слава Богу», — тоді подумала. Я не хотіла бачити, як закопують Соломію, не хотіла того часу бачити її батьків. Я їх не бачила… я прийшла вчасно… Море квітів… Від подруг, від друзів, від родини, від України… від Світу… Боже, як добре, що я не бачила Соломію мертвою! Як мені написати «Реквієм»! Бо правильно сказала Оксана Забужко: «Реквієм» — це манія величі. А я скоро зненавиджу Лесю, бо вона не дає мені писати… про Соломію. Бо вона мені так допомогла, що я й повірила — смерті немає… Як після такого написати «Реквієм»?!
… Похорон. Померла Соломія… Хто це таке страшне придумав? Я не плачу. Я чую… Господи, що я чую на цьому похороні?!!! «Дмитро Павличко заплатив за гроб Соломії тисячу доларів»… «В Україні така розруха і гроб за тисячу доларів!»… Говорять, безконечно говорять на похороні… Я не знаю, хто це говорить на похороні – забула імена цих людей. Але ви пам’ятаєте, що ви це говорите!
Тож пам’ятайте і мій есей! Пам’ятайте: коли я це почула на похороні моєї коханої подруги, я закляла вас закляттям крові, аби ви мали у сто разів більше грошей, ніж Дмитро Павличко… Щоб ви одного менту прокинулися з усіма вашими грошима і збагнули: коли помирає донька… коли така донька померла, і нічого вже не можна зробити, то, господи, пошли, нехай на похороні коханої доньки будуть лише вибрані люди… Будуть лише люди, які на похоронах мужньо мовчать…
… Після похорону Сергій Квіт мені каже: «Ніла, ти була така страшна на цьому похороні Соломії Павличко!». Я справді була страшна. Я і нині страшна, коли думаю про цей похорон. Тому що на похороні я не плачу, тому що на похороні я тільки хочу заплакати, як чую щось страшне… І жахаюся, і вже знаю: ніколи не плакатиму! Я, вже письменниця, слухаю, що люди говорять… про смерть. І жахаюся: з’ясовується, бувають люди, котрі не вірять у смерть, котрі не вірять у страждання, котрі на похороні — як на концерті…
… На похороні Соломії Павличко я бачу вперше Соломіїну маму… Мама — така красива… І я на похороні Соломії… бачу з кого написана моя улюблена книжка — «Таємниця твого обличчя». Як усе просто в любові: моя кохана фраза написана із Соломіїної мами… І я раптом бачу Соломіїну доньку, Соломіїну сестру, Соломіїну маму… Я бачу всю дорогу мені Соломіїну родину… Для мене в цей день… помирає вся Україна!
… На кладовищі. Могила. Соломіїна мама кидається на могилу. Такий смертельний жест у цьому пориві до доньки. І я чую, як Дмитро Павличко каже своїй дружині: «Не треба, будь ласка, не треба, щоб зглядалися на нас ці люди!». І вона його слухається. І всі такі благородні, у своєму самотньому горі, така самотня на цьому похороні вся аристократична родина Павличків, стоять затято. І не плачуть. І не кричать. Вони знають: навколо — чужі люди, а дехто просто прийшов подивитися… на концерт. …І Дмитро Павличко, знаючи це напевне, мабуть, приказав усій родині: «Концерту не буде!». І все так печально спокійно… Таке чорне-пречорне страждання… Така нескінченна туга… Така самота… Це — похорон Соломії Павличко…
…Частина похорону заблудилася. Я — з цією компанією. Ми бігаємо по кладовищу з вінком від Президента… Такі фарбовані штучні квіти від цього Президента… Очі мої не бачили б цього вінка від Президента! Ненавиджу фарбовані квіти! Ненавиджу ці мертві квіти! Навіть, якщо вони і від Президента. Тоді, на Соломіїному похороні, чую, як ненавиджу.., український прапор. Бо вінок од Президента викрасили під український прапор — жовтоблакитним зробили! І ми, як ті дурні, бігаємо з його величністю – важкенним президентським жовто-блакитним вінком. Прийшов би сам побігати зі своїм вінком! Щоб це президент не спромігся на живі-преживі квіти для моєї коханої подруги… Ну й країна! Злюся по-чорному і починаю думати, що Соломія — все бачить, що Соломія, напевне, розважається. Такий концерт ми влаштували з цим патріотичним вінком: ніяк із ним не можемо знайти ДЕ ж ховають Соломію Павличко, хоч би кого питали на Байковому – ніхто не знає… Зате всі бачать: ми бігаємо з вінком від українського Президента! І мені раптом так хочеться… на той світ, так хочеться побачити, що є той світ, що ми… зустрілися і регочемося від душі з цього похорону з цим дурним вінком… Вінком від самого Президента!
… Могили, могили, могили… Як я ненавиджу кладовище! Ніколи не прийду до Соломії на могилу! Я знатиму завжди: тут її немає! Таку подругу зарити в могилу! І думаю: «Соломієчка, якби не було цього страшного материнського горя, цього мовчазного і мужнього страждання твого тата, твоєї доньки, твоєї сестри, твого коханого чоловіка… Я тобі такай похорон влаштувала б! Вони тобі позаздрили на гроб за тисячу доларів, — вони тобі все XXI століття заздрили б за такий веселий похорон від подруги! Я зібрала б усю українську і світову еліту на Лисій горі в Києві, ми розпалили б величезне кострище і закинули туди твоє непотрібне для вічності тіло, як тіло Індіри Ганді… З гробом за тисячу доларів разом! А потім красиві і безсмертні київські повії всю ніч носили б виноград і вино, це був би такий карнавал!
Андрухович написав би останній чоловічий карнавальний роман! Бо в Україні почалася б жіноча карнавальна література. Я сама її почала б! Я з твого могутнього похорону створила б нову «Енеїду»! Андрухович більше не писав би: ціле XXI століття помирав би від сміху… Бо ти вибираєш вічність, а ми радіємо, що вперше в Україні жінка вибирає вічність — і всі бачать! А потім, п’яні в смерть, ми зібрали б твій тлін разом із тліном гробу і розкидали на сході сонця вулицями Києва. Бо Київ — твоє місто, бо Київ — твоя вічна могила! Я завтра прийшла б до Інституту літератури, вся розмальована після карнавалу, а по дорозі пилинка з твого праху причепилася б до мого обличчя і я позлилася б, що Соломія Павличко навіть після смерті не дає мені спокою… Навіть після смерті безсовісно чіпляється до моєї душі… А я знаю замовляння, щоб відчепилася. Я знаю, що просто треба купити такі самі духи, як у Соломії, бо вони пахнуть Вічністю…
Ніла Зборовська
Дякую