Я дуже люблю суржик. Натуральний, живий, щирий суржик — це ж наше всьо. В ньому незрівнянно більше поживних речовин, ніж в офіційній унормованій до унеможливлення мислення та спілкування правильній українській мові.
Довели цю мову до такого стану дипломовані філологи тих поколінь, які масово йшли на філологічно-педагогічні факультети, бо на будь-які інші факультети їм було зась.
Серед них було зовсім небагато філологів від бога.
Вони мучились і мучаться в цьому культурному мовному середовищі, але їм теж нікуди дітись. Єдиною втіхою для них був і є бунт, епатаж учоних дурнів. А одним із найкращих засобів епатажУ є рідний до болю суржик.
Коли людина користується суржиком уміло й дотепно, то передусім це означає, що перед нами філолог у буквальному сенсі, тобто таки від бога. Коли філолог від бога (наприклад, Татуся Бо) передає куті меду, то це означає, що філолог стомився або не про те думає. Можна пробачити. Але один-два рази, не більше. А далі дати зрозуміти. Але без образ, навіть бережливо, бо філологи від бога на дорозі не валяються. Особливо — наші філологи.
Вміле й дотепне застосування суржику — це не просто його досконале знання. Це ще й високий літературний смак. Це зовсім не повсякденне спілкування сільських учительок із перекупками на базарі. Скоріш це спеціальна літературна робота, посильна навіть не кожному філологу від бога.
Бо суржик — це наше всьо.
Це єдина надія на вільне становлення майбутньої української мови, без керівної ролі учоних філологічних дубів.
Василь Триліс
