Маємо нову художню книжку, в якій є спроба відтворити біографію Павла Тичини (Ярослав Карпець. Феєрія Духу. Київ. 2024. 220 с.). Художні біографії завжди цікаво. Тим більше, такі складні й неоднозначні постаті як той же Тичина, який мав талановитого апологета Станіслава Тельнюка і до якого звертався в своїй творчості Павло Загребельний.
А серед дослідників вирізняються постаті Леоніда Новиченка, Михайлини Коцюбинської, Василя Стуса…
Спочатку трохи анотації: «Про Тичину в цій книзі розповідається різними мовами: мовою художніх засобів, публіцистичною мовою і навіть мовою фейсбучних коментарів». Тепер трохи «Слова від автора»: «Унікальність цього видання полягає в тому, що кожен розділ названо мовою, яку знав Павло Григорович, а також цю книгу можна читати в довільному порядку».
Нарешті добралися до фейсбучних коментарів: «Петро Ходанич. Тичина геніальний поет. Врешті у кожного генія є таке, що не завжди вписується у “кодекс” честі”. Ось і все з цитуваннями. У мене лише стилістичне зауваження, – вживання слова “мова” в неправильному контексті.
Що тичеться епізодів, які складають зміст книжки, – їх усіх 15, – то вони ріжні: від сюжетних колізій з використанням віршів Тичини, наведення тексту пісень, фрагментів щоденників, листів до інтерв’ю Тичини 1957 року (щось у мене є підозра, що це інтерв’ю змістифіковане) і 
фейсбучних коментарів.
Весь цей набір, власне, не так нагадує біографічний роман, як чернетку до нього, якого авторові не стало терпіння доопрацювати. Хоча сама форма могла бути цікавою (як взірець – роман у новелах Марії Вайно “Пасіонарія”, в центрі якої доля Олени Степанів).
Є декілька анахронізмів, особливо в епізоді 9 (“Острів Капрі”), де йдеться про перебування Михайла Коцюбинського на лікуванні та його гостювання у Максима Горького у 1909 році. Звідкись тут взялися і Антон Чехов, який взагалі то помер ще 1904; і Лев Толстой, замість Олексія Толстого, того що “Ходіння по муках” написав; і дивні перескоки з роками: то Тичині 29, а тут вже 1927 рік і відповідь Горького на його листа; то про “ластівку” Коцюбинського Дейшу, як про єдину любов письменника говориться, а куди ж Аплаксіна поділася; то Луначарський є лише фанатом марксизму. Окрім того автором вживаються словосполучення і вирази, зовсім не характерні для доби, в якій вони озвучуються.
Маємо неспівмірність обсягу епізодів, так в декількох епізодах (1-3) акцентується увага на пияцтві батька Тичини Григорія, що, в принципі, мало місце, але, якої дитячої травми зазнав Павло Тичини через батькову слабість, не зрозуміло.
Окремі фрагменти розповіді є цікавими, моментами непогані діалоги, але цього, на жаль, замало, аби вийшов повноцінний біографічний роман. Як висновок – хороший задум і потенціял з’їв поспіх.
Художні біографії українських діячів культури, звичайно, потрібні. Але такі книжки вимагають серйозної роботи, дослідження, пошукової роботи, глибокого обдумування і відбору матеріялу, який повинен спрацювати як естетично, так і світоглядно.
Виглядає, що після смерті Михайла Слабошпицького у нас ще довго не буде авторів-біографістів подібного рівня, бо поспіх чи зациклення на примітивній схемі (формі) не є основою, яка допоможе спопуляризувати життєвий і творчий шлях українських письменників-класиків у сучасних читачів.
Євген Баран
