Мене все більше тягне не до політичного аналізу, а до психоаналізу. Бо немає ніякої політики, як немає зараз й ідеологій, як таких. Є суцільні рефлексії і спекуляції на настроях виборців. Прокинувся сьогодні з думкою: а чого в свої 78 років хоче амбітний харизматичний епатажний Дональд Трамп?
Влади після 20 січня в нього буде стільки, хоч консервацією по баняках займайся. А навіщо вона йому? Ну, закрити свої і друзів кримінальні справи. Ну, вислати пару-трійку мільйонів переляканих мігрантів. Ну, стіну з Мексикою добудувати… Все? Гаразд, дотиснуть діти – зробить їх мільярдерами. Все?
Людина без принципів, без ідеалів, без мрій. Зробити Америку великою знову? А самі американці цього хочуть? І загалом вони уявляють чого хочуть? Економіка за Байдена стала рости; до США стали перебиратися європейські компанії, бо умови значно кращі, аніж на соціалістичному континенті; кредити дешеві й доступні; безробіття мізерне, та навіть затягані прогнозистами ціни на бензоколонках цілком прийнятні… Аж ні зробили революцію, обрали Трампа. Щоб що? Перетворити США на острів благополуччя і дешевих гамбургерів? У чому бачать ту велич прості американці? Стати країною зразка ізольованої середньовічної Японії?
В одній із поїздок до США я обʼїхав з десяток різних штатів: від Нью-йорка до Лексингтона, від Вашингтона до Лос-Анжелеса; від Лас-Вегаса до Денвера. Мав зустрічі з сенаторами США, з фермерами, релігійними проповідниками, із продюсерами Голівуду, з викладачами університетів, з колегами різноформатних телестудій, готував репортаж для місцевого телеканалу з американо-мексиканського кордону про незаконну міграцію…
Контраст з нашою реальністю був настільки разючим, що інколи мені видавалося, що я зовсім на іншій планеті. Сказати, що це багата країна – це нічого не сказати. Фантастично багата. Із неймовірними можливостями для творчої і підприємницької реалізації. Помітив характерну особливість у розмовах з місцевими: про що б ми не починали говорити, через 30-40 секунд ми вже говорили про США.
Для американців решта світу – це щось далеке і не дуже цікаве. В родині фермера онука господаря змушена була підніматися на горище за старим шкільним глобусом, щоб я міг показати, звідки приїхав. Старий, почувши слово «Крим», просвітлів: а мій брат там на конференції Рузвельта охороняв… А дядько, – трохи подумавши, додав, – висаджувався десантом у Франції.
— Тоді три тисячі ваших земляків загинули на пляжах Нормандії..
— Так, страшні були втрати…
— І в ті ж дні від бомб вашої авіації загинуло 37 тисяч мирних французів…
Дід нашорошився, роздратовано глянув мені у вічі:
— А що нам до тих жабоїдів?!
А ще вражали, якщо сказати не шокували, основні дискусії, які велися на президентських перегонах. Одна з них – дозволити чи не дозволити відкритим геям служити в армії. Де б не був – тільки про це й мова. В одного волонтера – щирого віруючого християнина – спитав: ви вже всі тут проблеми, крім цієї, повирішували? Він розсміявся: та де там… І став перелічувати проблеми, які так само були мені мало зрозумілі: в якій школі успішніші діти – у великій чи малій за кількістю учнів; чи має право чоловік замість жінки сидіти у відпустці по догляду за новонародженим; чи можуть жінки в церкві бути єпископами; як припинити поїздки жінок у Мексику, де вони переривають свою вагітність…
Америка постійно дивилася і дивиться в дзеркало. З ким би тоді не говорив складалося враження, що говорю з причетним до великого тріумфу: ми всіх перемогли і можемо дозволити собі трохи розкоші, хай би що там за океанами не творилося.… Принагідно згадується «бородатий» анекдот з фольклору бюрократів ООН ще 1970-х років. Ця організація розіслала урядам країн -членів ООН анкету з одним лише запитанням: як ви ставитеся до дефіциту продовольства в інших країнах? У країнах Європи очільники держав не зрозуміли, що таке «дефіцит». У країнах Азії і Африки не могли збагнути, що таке «продовольство». У США Держдеп ламав мізки, бо не міг уявити, що таке «інші країни». А в Кремлі Політбюро після тривалої дискусії просто пригрозило світові в черговий раз ядерною війною.
Після тріумфу системи, яка перемогла у Холодній війні, що зафіксував у 1992 році своєю книгою Фукуяма «Кінець історії і остання людина», розпочалися глобальні відкатні процеси. Локальні виникли ще раніше – в Ірані, Афганістані. Але після атаки терористів на Всесвітній торговий центр Нью-Йорка у вересні 2001 року почався принципово новий етап.
Рефлекторно політики і політологи Заходу спрямували всю свою увагу на відродження ідеї панісламізму – тобто на зовнішньому виклику усталеній після перемоги у Холодній війні системі. Щодо проблем у середині самої системи вони видавалися не такими значними, як сказав мені в США один автомеханік: «Навіщо ремонтувати те, що не ламається». Той же Фукуяма у згаданій книзі справедливо зауважував, що ліберальні демократії можуть стати жертвами своєї власної успішності, якщо не будуть продовжувати активні реформи та вдосконалювати свої системи. Він підкреслював, що стабільність і процвітання не довічні, а потребують постійної підтримки й розвитку.
Але до атаки терористів у 2001 році та й після неї в політичному істеблішменті внутрішніх 
проблем не помічали. Тут панувала ейфорія. «Збагачуйтеся!!!» – таким було основне гасло кінця 1990-х у промислово розвинутих країнах Заходу.
Населенню держави, яка претендувала на глобальне світове лідерство, було плювати на реакцію за океаном на їхні цивілізаційні нововведення – ті ж узаконені одностатеві шлюби. А згодом просто розпочалася глобальна культурна експансія, де визнання прав сексменшин відтісняли будь-які проблеми на другий-третій… десятий план. Тим часом у Європі вирувала національно-релігійна громадянська війна. У Боснії були відроджені жахливі національні чистки. В Росії уряд літаками і артилерією вбивав десятки тисяч мирних громадян. У Руанді в результаті геноциду загинуло понад 800 000 осіб. Хтось ще дивується, чому так прижилася конспірологічна теорія про «золотий мільярд»? Збагачуйтеся!!!
Егоїзм нації, для якої предки створили небувалу наддержаву, сьогодні зжирає цю державу. Самоізоляція для наддержави – це повільна смерть. США, як велосипед, може їхати тільки тоді, коли постійно крутити педалі або інакше кажучи, бути лідером, якщо не всієї планети, то принаймні значної її частини.
Чи готовий до цього Дональд Трамп? Чи й далі віддаватиме, де тільки можна “талібам”, Китаю, росії ринки, вплив, доступ до основних корисних копалин на планеті? Мені видається, що після двох-трьох місяців бурління дідусь притихне, знайде собі такого, як у Зеленського Андрій Єрмак і буде хропіти 4 роки у себе в гольф-клюбі. Всі мрії маленького Доні, якому суворий батько, багато чого забороняв, здійснилися – куди йому рости? Хіба що інвестувати державні гроші в авантюри Ілона Маска та полетіти в кріокапсулі на Марс і там збудувати перший Трамп-тауер.
Віктор Лешик
