На моєму і на Жориному обійсті росли сливи одного сорту — великі, гіллясті, ще прадідівські. Схожі на «угорку», але не «угорка». Крупні і смачнющі! Особливо повидло з них — бомба! Сливи були пізні, дозрівали аж у вересні.
Якось ми нарвали по двоє відер і поїхали рейсовим автобусом до сусіднього села, навіть не села, а селища, яке було колись райцентром і розкинулось на гомінкій трасі Сосниця-Чернігів.
Розклалися на автостанції. Старші жіночки та запеклі бабці-перекупки, зиркали на нас, нешаблонних конкурентів, недобре і зневажливо. Я знітився, почувався, ніби голий на Першотравневій демонстрації. А Жорику — пофік! Він усім довкола казав «здрастє» і либився, наче на концерті Штепселя й Тарапуньки.
Через кожні 10-20 хвилин на автостанції зупинялись транзитні автобуси, до Жори підходила юрба людей, питалися: шо за сливи?
— Не сливи, а мед! — розхвилював Жорик. — Дехто їсть і забуває, шо всередині косточка, то ковтають з косточками… Такі вкусні!
— По чому?
— На рубля — повний картуз! Або ціле відро беріть по скидкам! — Жорик зривав із голови картуз і азартно набирав сливи.
У мене ніхто нічого не запитував. Ніби я мав зовсім інший товар. Хоч відбирав кожну сливку ретельно — ні жодної м’ятої чи репаної, лиш калібровані! А в Жорика — що під руку потрапляло.
За півгодини його відра були порожніми, а кишеню гріли уторговані карбованці. Він мовчки взяв мої сливи, поставив біля себе, мені дав гроші і послав у буфет за біляшами та ситром. 
Поки я ходив — він і решту порозпродував. І шкодував, що взяли по двоє, а треба було по троє відер!
Дорогою додому я запитував:
— Жорик, чому в тебе сливи купляли, а в мене — ні?
— Бо людям улибацця треба і ізлучать жизнєрадосность! А ти сидів над тими сливами, наче вони в тебе крадені!
***
Минув рік, відколи у видавництві «Апріорі» вийшов мій роман. Щойно там оголосили «Чорну п’ятницю» зі знижками до 80%. Судячи з того, що мою книжку ладні віддати за півціни, справи з її продажем ідуть кепсько… Це нагадало мені ті давні сливи, які я продавав із Жориком, моїм другом юності.
Тих слив уже нема, дерева спиляли. І Жорика теж нема. Він помер задовго до мого першого роману. Був би Жорик — все було б інакше…
Я дописав новий роман… Він великою мірою і про Жорика, мого дивовижного друга, любителя слив і жінок… Тією письмацькою радістю поділився недавно з паном видавцем. Він її сприйняв без особливого оптимізму. «Поки не продамо твою першу книжку — новий рукопис навіть не показуй!»
Справедливо. Ще Павло Загребельний казав: «Я не вірю книжкам, які не читаються».
Власне, все це пишу для того, аби повідомити: протягом двох тижнів діятиме акція, і мій роман можна купити всього за 115 гривень… По суті — ціна за філіжанку кави, навіть без канапки, дешевше, аніж Жорик продавав колись сливи з картуза.
Проте, може, комусь буде цікаво… Посилання тут.
Леонід Ісаченко
