У нас із Жориком росли сливи одного сорту — великі, гіллясті, ще прадідівські. Схожі на «угорку», але не «угорка». Крупні і смачні! Особливо повидло з них — неймовірне! Сливи були пізні, дозрівали аж у вересні. Якось ми нарвали по двоє відер і поїхали рейсовим автобусом до сусіднього села. Не села, а селища, яке було колись райцентром і розкинулось на гомінкій трасі Сосниця-Чернігів.
Розклалися на автостанції. Старші жіночки і запеклі бабці-перекупки недоброзичливо зиркали на нас, нахабних конкурентів. Я знітився, почувався, ніби голий на Першотравневій демонстрації. А Жорику — хоч би шо! Він усім довкола казав «здрастє» і либився, наче на концерті Штепселя й Тарапуньки.
Через кожні 10-20 хвилин зупинялись транзитні автобуси, до Жори підходила юрба людей, питалися: шо за сливи?
— Не сливи, а мед! — розхвилював Жорик. — Дехто ковтає з косточками… Такі вкусні!
— По чому?
— На рубля — повний картуз! Або ціле відро по скидкам! — Жорик зривав із голови картуз і азартно набирав сливи.
У мене ніхто нічого не запитував. Ніби я мав зовсім інший товар. Хоч відбирав кожну сливку ретельно — ні жодної м’ятої чи репаної, лиш калібровані! А в Жорика — що під руку потрапляло.
За півгодини його відра були порожніми, а кишеню гріли уторговані рублі. Він мовчки взяв мої сливи, поставив біля себе, мені дав гроші і послав у буфет за біляшами. 
Поки я ходив — він і решту розпродав. І шкодував, що взяли по двоє, а треба було по троє відер!
Дорогою додому я питався:
— Чому в тебе сливи купляли, а в мене ні?
— Бо людям улибацця треба, — вчив Жора. — Ізлучать жизнєрадосность! А ти сидів над сливами, наче вони в тебе крадені!
***
Минув рік, відколи у видавництві «Апріорі» вийшов мій роман. Щойно там оголосили «Чорну п’ятницю» зі знижками до 80%. Судячи з того, що книжку ладні віддати за півціни, справи з її продажем ідуть кепсько… Це нагадало мені ті давні наші сливи… Їх уже нема. Дерева спиляли. І Жорика теж нема. Він помер задовго до моїх книжок. Був би Жорик — все було б інакше…
Щойно дописав нову історію, яка претендує бути книжкою… Вона і про Жорика також, мого давнього друга, любителя слив і жінок… Видавець мою радість сприйняв без особливого оптимізму: «Давай спершу одне спродамо»…
Справедливо. Ще Павло Загребельний казав: «Я не вірю книжкам, які не читаються».
Власне, пишу це для того, аби повідомити: протягом двох тижнів діятиме акція, і мій роман можна купити всього за 115 гривень… По суті — ціна за філіжанку кави, навіть без тістечка. Дешевше, аніж Жорик продавав колись сливи з картуза.
Може, комусь буде цікаво… Посилання тут.
Леонід Ісаченко
