Блогери, лідери громадської думки змагаються: хто напише найгірший сценарій для України після приходу Трампа і можливого припинення військової допомоги. Перегони йдуть навколо того, хто налякає більше. У мене перед очима найгірший сценарій промайнув ще в ніч з 2 на 3 березня 2014 року, після того як рада федерації росії ухвалила дозвіл на вторгнення окупаційних військ не територію України.
Тої ночі мені наснилося, що по мосту Патона в Києві суне колона російських танків. Суне просто в центр столиці, і не отримує жодного спротиву. І я уві сні панікую, бо не можу пригадати, з якого кінця заряджається РПГ-9.
Сценарій був, як на долоні. «Легітимний” президент утік. Разом з ним — прем’єр, міністри оборони, внутрішніх справ, очільник СБУ. Кому, які і яким чином віддавати накази — невідомо. Будівлі відповідних інституцій спорожніли, клерки повтікали по домівках, очікуючи погромів.
Якби у путіна була біля кордонів України така армія, як у лютому 2022, цілком можливо, що російські танки вже за кілька днів без відчутного спротиву дійшли би до нашого західного кордону. Але тоді найгірший сценарій нас оминув. Як і в лютому 2022. Україна вже була не та, що в 2014, і армія не та. Бліцкриг провалився. І я майже впевнений: того найгіршого сценарію вже не буде.
А який буде? А буде щось на межі між поразкою і перемогою. Тонесенька, тремтлива червона лінія – «збереження державності і міжнародної суб’єктності». І все.
Віталій Портніков вважає це перемогою. І тут я з ним згодний. Але багато людей, певен, приймуть це інакше. Як капітуляцію. Багато хто з аналітиків таким, найгіршим сценарієм вважає так званий “фінський варіант”, до якого наче б то, схиляється Трамп.
***
Про фінські практики я писав неодноразово, починаючи з весни 2014 року. У тому числі й про кабальний мирний договір з СРСР, підписаний взимку 1940 року і перепідписаний в значно гіршому варіанті після закінчення Другої світової. Це була майже капітуляція, але така, яка все ж дозволила фінській нації не тільки вижити, а й стати однією з успішніших у Європі.
«Умови договору були винятково тяжкими», – пише у своїх спогадах маршал Маннергейм, який тоді отримав з рук президента Фінляндії посаду верховного головнокомандувача. З кожним днем фінського зволікання з підписанням, розповідає маршал, росіяни виставляли все нові й нові вимоги. А за незгоду погрожували поновити угоду, укладену з оперетковим урядом “Фінської народної республіки» – Куусинена, сфабрикованим на території СРСР.
1. За договором з СРСР Фінляндія втрачала величезну частину території — 22 тисячі кавдратних кілометрів, де проживало 12% населення країни.
“Це означало, – пише старий воїн у мемуарах, – що приблизно півмільйону человік довелося залишати свою малу батьківщину, їхати геть із земель, які обробляли й упорядковували багато поколінь їхніх пращурів. Частка цих територій в економічному житті, землеробстві, лісовому господарстві, промисловості дорівнювала приблизно 11 процентам.”
2. Ще ряд областей безпосередньо поблизу Хельсінкі СРСР вимагав передати йому в оренду на 50 років.
3. Окрім того у Фінляндії забирали один-єдиний порт на Льодовитому океані.
4. Фінляндію зобов’язували провести залізницю по своїй території – від нового кордону з СРСР до кордону з Швецією. (Сталін готувався захопити всю Скандинавію).
«Стратегічному становищу Фінляндії було завдано нищівного удару. Ми втратили всі ті вузькі проходи, які дозволяли нам закрити ворота перед агресором. Новий кордон робив країну відкритою для нападу, а район Ханко став подібний до пістолета, націленого в самісіньке серце держави і на найважливіші комунікації. Договір про мир позбавив нас безпеки й свободи зовнішньополітичної діяльності. Втіхою було лише те, що Кремль відмовився від вимоги укласти воєнний союз”.
Наприкінці Другої світової, за підсумками якої СРСР входив у коаліцію переможців, фінському народу знову довелося обирати: воювати на виснаження чи укласти мир з ненависним СРСР. Маннергейм схилився до другого, хоча умови миру були ще більш кабальними.
5. До відторгнутих у 1940 р. територій додалися нові.
6.Финляндія мала (незрозуміло, за що) сплатити СРСР величезну суму репарацій.
7. Уряд зобов’язаний був повернути на політичну арену п’яту колону кремля – комуністичну партію.
8. Натомість мали бути розпущені всі “націоналістичні” партії і “нацистський шюцкор” (територіальна самооборона, яка відіграла ключову роль у спротиві агресору).
9. І найжорстокіша насмішка – ухвалити закон про тюремне ув’язнення для всіх, хто “сприяв війні з СРСР”. Тобто для усіх фінських патріотів. Манергейм (у той час уже президент держави) зумів пробити лише одну поправку в тексті цього закону – записати право глави держави помилувати героїв війни після вироку суду.
Здавалося все втрачено, Фінляндія на довгі роки стала “капіталістичним придатком” СРСР. В інтеренті можна знайти спогади фінів про “щасливе життя” обіч СРСР, сповнене знущань і погроз. Але Фінляндія дочекалася свого часу, і бачимо, якою держава стала тепер.
***
Важко, звичайно, порівнювати Фінляндію 80-річної давнини з Україною ХХІ ст. Однак, думаю, путін намагатиметься використати напрацювання Сталіна тих років. Що росія може вимагати від нас в рамках “фінляндизації”?
1. Підписання повноцінного договору про “мир і дружбу” на віки-вічні. Не угоди про перемир’я чи припинення вогню. А саме “мирний договір”, підписавши який, ми візьмемо на себе серйозні зобов’язання.
2. Головне у цьому договорі стосуватиметься визнання окупованих українських територій “невід’ємною складовою Російської Федераціі згідно з її конституцією” і відмови (на віки-вічні) від спроб ці території будь-яким чином повернути. Навколо цього й точитимуться головні дискусії, супроводжувані тиском, ракетними обстрілами і шантажем.
Як нам бути, якщо таке станеться?
Боюся, Крим для нас втрачений остаточно. Єдине, що ми можемо зробити — наостанок гучно грюкнути дверима: внести зміни до Конституції і оголосити про них на засіданні ГА ООН — про передачу Кримського півострова (на віки-вічні) кримськотатарському народу для створення на ньому суверенної держави киримли. А там хай самі татари за допомогою Ердогана і власної 4-мільйонної турецької діаспори відвойовують півострів.
Щодо інших територій, то тут має бути ще одна “червона лінія”: жодним чином не віддавати і не “обіцяти подумати про це” щодо тих територій, які росія хоч і записала на себе в своїй конституції, але не змогла окупувати.
За інші буде серйозна боротьба — за кожне село, за кожен квадратний кілометр. Тут, давши слабину, втратимо назавжди. Але багато чим доведеться поступитися. Чи надовго? До кращих часів…
3. Демілітаризація України на кшталт фінляндської. Вимога скорочення чисельності армії до розмірів мирного часу є не такою вже й страшною. 40 тисяч, які нам залишать, цілком можуть стримати можливе повторення російської навали у майбутньому. А за цей час треба буде мобілізувати воїнів з резерву. От чисельність цього резерву й буде визначальною.
Взимку 1940 року Фінляндія змогла мобілізувати 17% свого населення. Це – найвищий показник серед усіх країн, які брали участь у Другій світовій війні.
Окрім того, маючи згідно з умовами кабального миру суворі обмеження в чисельності армії, фіни менш ніж за рік після “капітуляції” змогли тишком-нишком збільшити її чисельність удвічі, довівши до 600 тис. чоловік (і це при 3,8 млн. населення!).
4. Втім, очевидно, росіян більше турбуватиме не жива сила української армії, а новітня натівська техніка, яка завдала їм чимало клопоту. Кремль, безумовно, вимагатиме її вивезення з території України. І тут, знову ж таки, варто згадати Маннергейма, який в умовах “капітуляції” спромігся поповнити армію новітніми танками й авіацією. Так що в 1941 році держава була знову цілком готова до ведення сучасної (на той час) війни.
Не можна не згадати й Німеччину після Версальського миру, яка попри заборону переможців виробляла озброєння у величезних масштабах: підводні човни – на верфях інших країн, танки – під виглядом тракторів, а бомбардувальники під виглядом цивільних авіалайнерів.
Ми з успіхом зможемо випускати й зберігати західне озброєння на території дружніх нам сусідніх держав. Дрони ж власного виробництва здатні виробляти в необмеженій кількості безпосередньо в Україні. І, думаю, жодна міжнародна інспекція не злічить, у скількох гаражах і підвалах їх складають. За певних заходів конспірації, в умовах “миру й дружби” з росією ми зможемо розробити й атомну зброю. Було б бажання.
5. Вимога відмови від НАТО. З боку росії вона матиме, скоріш за все, ритуальний характер — щоб підтвердити, що саме це й було причиною війни. Думаю, з цією перспективою цілком можна змиритися, тим більше, що реальною вона не була ніколи. Пафосне внесення певної згадки в Конституцію — скоріш данина магічному мисленню.
Воювати за нас власними арімями ніхто з європейських держав не буде, а військову допомогу, треба сподіватися, отримуватимемо й так. Чи довго триватиме ембарго на вступ? Фінляндія чекала слушного моменту 80 років.
6. Вимога повернення прав російській мові і УПЦ МП. Певна частина населення сприйме відступ від мовних законів, як трагедію, співставну з Голодомором. Але думаю, джина українізації запхнути назад у пляшку буде вже неможливо. А якщо росіяни не збираються повертати нам Крим, Донбас та інші східні території, то мовний реванш є неможливим і поготів.
Перегини ж у цьому питання — систему “громадських доносів” і “мовних патрулів” доведеться забути в майбутньому в будь-якому разі. Вони аж ніяк не сприяють любові до державної мови, а тільки розколюють суспільство. Те саме стосується й церкви. Мені іноді здається, що закон про заборону МП був ініційований з таємною метою — поторгуватися ним під час майбутніх перемовин.
7. Відновлення заборонених ОПЖЗ і Компартії. Не знаю, чи ініціюватиме цю дурницю росія, але, якщо піде за досвідом “фінляндизації”, то спробує. Це можна пережити. Фінляндія ж пережила і не стала комуністичною. Думаю, народ отримав потрібне щеплення, і якщо Україна збереже державність, на повернення Медведчука і Януковича можна не очікувати. Їм їхнє життя дороге, а на території України воно не вартуватиме й ламаного шеляга.
Але поставити запобіжники перед спробами вплинути на парламентські чи президентські вибори, призначити смотрящих над українським бізнесом, втиснути до нас знову російську масову культуру — це зробити доведеться неодмінно. Україна має лишитися суверенною, демократичною державою з правом самостійно вирішувати, яким курсом їй іти. Це ще одна червона лінія.
8. Денацифікація. За аналогією з Фінляндією Україну можуть змусити до розпуску усіх партій і громадських організацій, які сповідують націоналістичну ідеологію, збройних формувань в ЗСУ та Нацгвардії, які використовують символіку українських націоналістів.
Вимагатимуть прибрати із шкільних підручників і офіційної пропаганди позитивні згадки про ОУН, її діячів та теоретиків українського інтегрального націоналізму. Наполягатимуть на зворотньому перейменування вулиць, забороні червоно-чорного, “бандерівського” прапора, смолоскипних маршів 1січня і таке інше. І цю неприємність українське суспільство переживе. Тим більше, що націоналізм — не найкраща ідеологія для сучасного цивілізованого світу.
Фінляндія без цього прожила і рівень національної свідомості серед фінів не зменшився, а фінська мова стала рідною для 95% населення, тоді як на зорі незалежності держави нею спілкувалися лише 5% населення. Ті ж, хто й надалі волітиме бачити в українських націоналістах героїв, а в ОУН — дороговказ у житті, обійдуться й без державної підтримки.
9. Росія може зажадати від нас різноманітних репарацій і контрибуцій. Це буде і спробою помсти Україні, і джерелом поповнення спорожнілого путінського гаманця. Сплачувати гроші державі, яка на тебе напала, зруйнувала міста й інфраструктуру, вбила сотні тисяч громадян — це гранично несправедливо. Але не смертельно. Тут, я думаю, наші партнери нам допоможуть, компенсуючи частину грошей.
10. Суд над “воєнними злочинцями” з числа українських військових, політиків, командирів добровольчих формувань, громадських активістів, бізнесменів, що підтримують ЗСУ, в тому числі – покарання тих, хто заочно вже засуджений російським судом. Це дійсно, може бути одна з найжорстокіших вимог можливого миру. Вона є принциповою для путіна, якому важливо буде довести світу, що саме українські “радикали” винні у війні і Україна сама їх засуджує. З цим нам важко буде змиритися. Утім, я написав, як діяв у подібній ситуації Маннергейм, і, на самий крайній випадок, треба мати такий вихід ситуації про запас.
Але в одному маємо бути непохитними: за жодних обставин не видавати наших героїв російському кривосуддю. Краще вже погодитися судити їх в Україні. Це — ще одна червона лінія, відступати за яку не можна в жодному разі.
Думаю, росія на це піде. Їй буде потрібне від нас визнання, а не покарання. Це буде принизливо, але жодним чином не змінить ставлення народу та й світової спільноти до героїв. Фінляндія змогла, і ми зможемо.
***
Навіть, якщо все це станеться, не варто впадати у відчай. У світовій історії усі мирні договори укладалися як “вічні”, але жоден з них не проіснував стільки часу, на скільки розраховували його “вигодоотримувачі”.
Зміни світового порядку неминучі, але ніхто не знає наперед, на чию вони будуть користь. За будь-яких умов перед нацією постане завдання вижити за будь-яку ціну.
Повторюся це, як на мою думку, найгірший можливий з прийнятних для нас сценаріїв. Вірю, що до нього не дійде.
Умови, в яких сьогодні перебуває Україна значно сприятливіші за ті, в яких мала здобувати собі мир Фінляндія. І ми сильніші, й допомога Європи потужніша.
І насамкінець. Аби суспільство сприйняло найгірший сценарій, на чолі держави має бути не аматор Зеленський, який втрачає довіру. А бойовий генерал з величезним досвідом, герой війни, який має непохитний авторитет у народу. Такий, як, наприклад, маршал Маннергейм. Або – маршал Петен…
Євген Якунов,
на фото Карл Маннергейм
