3 жовтня — день смерті великого українського поета Ігора Римарука. Я мало його знав. Ми не були приятелями. Кілька разів сиділи в одному товаристві за чаркою, так би мовити, чаю. Зрештою, ті чарки чаю, що почали повторюватися у Ігоревім житті багато і забагато разів, сприяли його ранній смерті… Думаю, не зайвим буде нагадати, що достоту усі письменники (а поети, мабуть, особливо) мають вроджену субтильну психічну структуру, загострену вразливість світом і через світ.
В нашій післясовковій країні ніхто ніколи не панькався із психічними особливостями високоталановитих поетів. Мали значення лише їхні так звані «успіхи», тобто якесь зовнішнє визнання світом. А якщо видимих «успіхів» не було – тоді такий поет, попри фальшиву словесну підтримку, переставав помічатися загалом…
Така поезія, яку писав Римарук, мусила мати одразу адекватних тонкістю відчуття кожного звуку перекладачів. Але, як ми розуміємо, перекладати іншими мовами талановиті, а ще і римовані, вірші буває дуже непросто. Щось у них безповоротно втрачається, ніби лише рідна мова дозволяє поетові час до часу зазирати у найпотаємніші сховки слів і словозлучень.
Ігор писав ще у чи не найкращі, хоча і матеріально бідні часи для української поезії, що у 90-их пережила спонтанну форму свого розквіту. Виникали поетичні літгурти (до одного із них – «Нової дегенерації» – належав тоді і я). Було відчуття радісної віри у мистецьке національне відродження, у посилення становища високої літератури, не спотвореної привередами купецтва різних відтінків…
Тут не місце перелічувати всі збірки Поета, їхні подібності та відмінності, осяяння і відлуння. Римарук обминув період початківства, трохи кострубатого виростання із аматорських літературних штанців. Як на мене, у його поезії точними словами відображені багатосенсовість і багатоголосся світу, важкі роздвоєння митця, постійні пошуки високого ідеалу (перша збірка Римарука, до речі, називалася «Висока вода») самопоборювання та іноді навіть самозаперечення себе як вчорашнього:
Стали над прірвою — хто потойбіч? ─
темні обидва.
Плакала в ніч із коханих облич
Діва Обида.
Як уже писали низка літературних критиків, Ігор Римарук був очільником покоління «вісімдесятників», чи не найпершим його концептуалістом, до прикладу, як укладач антології, що вийшла у Едмонтоні у 1990-ому році. По-своєму книжний поет, він поєднує у своїй ліриці тонкі перегуки із старими культурами та своїми попередниками, невимушено вплітаючи поруч реалії сучасної йому доби. Такі парадоксальні поєднання, така складна метафорична простота поезії Римарука робила її новаторською. А візіонерські мотиви, мольфарські ритми, елементи психоделійних видінь, іноді впереміж із іронією та сарказмом творили нову, часто дивовижну, красу поетичного полотна.
Проте у пізній поезії Римарука звучать мотиви певної розгубленості , можливо, важкого розчарування, яке вже неможливо приховати від самого себе…. Дар відчувати життя слів часто пов’язаний із тягарем душевного болю, незрідка сильного…
На мій погляд, у світовідчутті Ігора Римарука наростало відчуття спустошеності і катастрофізму. Це йому належить рядок про темну сторону служіння поезії, яка може бути за щось, достеменно відоме лише Їй, пімстливою:
Поезія – Медея, що вбиває дітей своїх.
З іншого боку, те, що було ним створеним, вже не кажучи про зусилля багаторічного редактора журналу «Сучасність», що тримав високу естетичну планку, вже прижиттєво робило Ігора Римарука одним із небагатьох, без перебільшення, обраних. Шапка Мономаха ніколи не буває легкою… Тим паче, українська шапка Мономаха. Проте, цілком можливо, що це були болючі естетичні метання перед новим вибухом і новим цвітінням.
Смерть Ігора Римарука у 50 років була трагічною. Його збила машина, і він ще кілька днів лежав у лікарні…. Ігор тоді жив у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.
Якщо Україна перестане народжувати великих поетів, її душеписців, утратиться щось безповоротне. Проте, митець, вірячи, що завжди будуть безсмертні пастухи слів, які потім зустрічаються, також завжди знав про вічну розмову поетів між різними поколіннями, розмову, яка не знає смерті:
Треті, кому звізда дорога, обсядуть небесний стіл.
Вже помічено, що поезія Ігора Римарука близька до світської молитви. Нехай підкріплює тих, кому дороге слово, ця поетова віра, що належить літературному позачассю.
Степан Процюк
