Після вечірки у давньої подруги її чоловік, великий шанувальник читання, раптом каже вже в дверях: «О, стривай, у мене є роман про тебе. Зараз принесу. Але дай слово, що повернеш, не посієш десь в метро. Бо ця книжка мені дорога»… Звісно, заінтригував. Що ж то за книжка про мене? Адже мене справжню не знає ніхто — ні давня подруга, ні її чоловік, ні мій колишній чоловік, ні хтось інший!
Приїхала з Троєщини додому, на Солом’янку. То вже була пізня година. Але випила каву і погортала охайне видання. На яку б сторінку навмання не втрапила — текст захоплював, не відпускав. Я почистила зуби, прийняла контрастний душ і лягла в ліжко з нею чи з ним (книжкою чи текстом?)
На 100-ій сторінці, ніби випавши з інтер’єру, де відбувалась дія роману, відчула, що пересохло в горлі. Я встала, налила півсклянки червоного вина, пила маленькими ковточками і думала: «А він, сучий син, чоловік моєї подруги, щось таки про мене знає…»
Головна героїня книжки — Терезія — справді на мене схожа. Чи я на неї? Не долею звичайно. Не житейськими колізіями чи шаленими подіями. Між нами нема ні найменших аналогій. Я нікуди не втікала. Мене ніхто не намагався переслідувати, щоб убити. Не було і Дон Кіхота, який би мене геройськи захищав. Але я, як і Терезія, сказала люблячому чоловіку — ні! І нічого не пояснювала. Ні — і все!
Всі довкола дивувались: та як?! Він же ж і красень, і при посаді, і при грошах, і любить тебе так, що мало ноги не цілує! А що в тому незвичного — ноги цілувать?! Та то йому за щастя, яке випадає обраним. Обраним, зважте, не за якісь заслуги, а з несподіваного, випадкового розташування зірок на небі.
Що ви взагалі знаєте про любов і про таку жінку як я?! Нічого не знаєте! І не розгадаєте! Не тільки чоловікам — зась, а й мало яка звичайна жінка здатна щось збагнути, якщо вона не з нашої касти…
Я дочитала роман. І допила вино, яке ще лишалось у пляшці. Не заснула до ранку.
Я багато читаю. Але то велика рідкість, коли трапляється така оповідь, в яку провалишся зненацька, немов під лід, яка легкістю письма, письменницькою аурою, щирістю, правдою або брехнею, яку не відрізниш від правди, так зачепить, ну, ніби автор напоїв тебе, спокусив, вивідав усі секрети, з усіма твоїми «тарганами», і 
«вклав» у повен зріст між палітурок. Ніби ступаєш, читаючи, у свої давні сліди, у глибокий торішній сніг, якого давно нема, розтанув, але холод у ногах лишився. Так ми сприймаємо те, де між рядків раптом зримо помічаємо себе. Може, то й не ми, але дуже схоже, органічне.
———
За кілька днів зателефонував чоловік моєї подруги.
— Ну, прочитала книжку?
— Прочитала.
— Я не обдурив — про тебе написано?
— Про мене, — сказала я. — Але лиш маленька частка з багатьма обмовками, неточностями і фантазіями.
— Ти можеш мені сказати, що з тією Терезією не так? Чи, може, це все письменницькі вигадки, і таких жінок насправді не буває?
— Якщо не буває, то чому ти кажеш, що книжка про мене? Ти ж чомусь ототожнюєш книжну Терезію зі мною, реальною. Чи не так?
— Так. Ти справді — як вона. Я прочитав і одразу тебе уявив.
— Отже, жінка правдива. З когось списана.
— І що? Ти знаєш, чому її нудить світом? Куди летять її «метелики»?
— Знаю! Все просто і банально. Настільки банально, що розповісти — не повірять. Навіть письменник нічого не зрозумів. Жив з жінкою, написав про неї книжку, а з ким жив — так і не збагнув. Книжка насправді недописана, і вона такою лишиться. Загадка цієї жінки — на те і загадка.
— А ти? — спитав чоловік подруги.
— Що я?
— Поясни?
— Ти, Володя, простакуватіший, аніж Антон з того роману, — відповіла я йому.
Ірина Д-ко
P.S.
Забула, про що писала. Роман «Гонитва на виживання».
Леонід Ісаченко. Вид-во «Апріорі», 2023
