Коли мені не допоможуть вірші,
То вже не допоможуть лікарі.
У сни свої благословенні й віщі
Я відійду самотньо на зорі.
Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
Та серця ти за тим собі не рви,
Що все життя віддав я Батьківщині,
Тобі ж – пучок могильної трави.
Я знаю, мила, це несправедливо,
Та поділить інакше я не міг,
Бо й ця трава – так само вічне диво,
Як дивина найкращих днів моїх.
(Дмитро Павличко. Таємниця твого обличчя. К. 1979)
1954 року московський режисер Леонід Луков зняв совєцький пропагандистський фільм “Про це забувати не можна”, в основі якого біографія Ярослава Галана. Вороги українського народу, “підступні бендеровци”, в одному із західноукраїнських міст, хочуть вбити полум’яного публіциста Олександра Гармаша (Сергій Бондарчук), під вплив українських буржуазних націоналістів потрапляє талановитий студент-поет Ростислав Данченко (Вячеслав Тихонов).
Там звучить вірш цього Данченка російською мовою про любов до України у двох версіях, спочатку Ростислав під впливом “Історії України-Руси” Грушевського читає натхненний вірш про любов до княжої і козацької Украйни, а після того, як “прозрів” – про любов до 
радянської України. Обидва варіянти вірша авторства молодого Дмитра Павличка. У цьому забутому фільмі уся трагедія Павличка-поета.
Але нині говоритиму про іншого Павличка – лірика. Його “Таємниця твого обличчя” (1974 і 1979 років) – лебедина пісня Павличка-лірика. Це одна із найкращих книжок інтимної лірики в українській поезії ХХ ст., напевне і в европейській. І тут вимальовується шерега сливе ґеніяльних українських ліриків: Олесь – Сосюра – Малишко – Павличко – Вінграновський…
Павличкові б народитися не в імперській колонії, штучно поділеній і світоглядно роздертій імперським палашем, – був би він тоді трубадуром вічного кохання. А так залишається драматичною засторогою тим творчим особистостям, які свій талант перетворили у флюгерський вимпел, який готовий служити усім політичним вітрам, аби лиш тримати руку на пульсі усіх ідеологічних змін у державі і залишатися на вершині слави.
Про це, справді, забувати не можна…
Євген Баран
P.S.
Дмитро Павличко у Конча-Озерній був сусідом Івана Драча. Великі поетичні території розділяла дротяна дірчаста огорожа. Коли я відвідував Драча, той навіть не дивився на ту огорожу, не згадував сусіда. А я жодного разу не був на його території. Якось Дмитро Павличко в Будинку письменників поклав мені на плече руку й сказав: «А в мене живе мишка».
Микола Славинський
Не судити, не судимі будемо! Дмитро Павличко ніс в серці пломінь любові до України, до жінки, до мови! Таку донечку подарував нам: хоч і з трагічною долею, обдаровану науковицю… Соломію Павличко! А пісню червоно-чорну, як стяг націоналістів, створив! Народ співав і співатиме! “УПА на полотні!” А звучало наче “ОБА на полотні”… Вміти треба розшифровувати поетичні образи талановитого поета! Світлої пам’яті!
Oksana Khorozova
Марна справа шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо, коли її там нема. У пісні “Два кольори” Павличко нічого іншого не мав на увазі, крім двох кольорів, не треба нічого домислювати.
Андрій Малащук
Мені здається, що маю право… Езопова мова чудово використовувалася “радянськими” письменниками! Але не всім читачам було доступно. На це і було розраховано.
Oksana Khorozova
