Чи то в 15-му, чи то в 16-му році сталося так, що я опинився один на дорозі між Волновахою і Маріуполем. Навколо ні душі. Автобус проходитиме години за три. Машини не їздять. Лишається чекати. Раптом хвилин через десять на всіх парах летить старезний «Запор», іще той, який з двома дверами…
Я махаю рукою. Він зупиняється.
Там два мужики. Кажу: «Мені до готелю «Спартак». Один з них пересідає на заднє сидіння. Я сідаю спереду. Їдемо. Водій мене спитав, що я там робив? Я відповів щось невизначене.
Вони між собою балакають. Чую, що блок-пости згадують. Йдеться про блок-пости донєцкой народной республіки… І я усвідомлюю, що вони їх “наші” називають. Себто для тих мужиків нашими є лугандони.
Я дещо напружився. Бо я не сам по собі. Зі мною ще й камера була. Але вони поводилися мирно і таки довезли мене до готелю. Я там завжди зупинявся.
Ось так мирні лугандонці підвезли мене і не пограбували. А могли б. Все змішалося тоді у Маріуполі. З одного боку, це було місто, яке віддавало найбільшу кількість голосів за ОПЗЖ, а з іншого — там був потужний громадянський рух. Місто контрастів.
Юрій Луканов
