Жив був будівельник. Все життя будував будинки, але став старий і вирішив піти на пенсію. «Я звільняюся, – сказав роботодавцю. – Йду на пенсію. Буду онуків няньчити». Господарю було шкода розлучатися з цією людиною, і він попросив його: «Слухай, а давай так – побудуй останній будинок і проведемо тебе на пенсію. З хорошою премією!»
Будівельник погодився. Згідно з новим проектом йому треба було побудувати будинок для маленької сім’ї.
І почалося: узгодження, пошуки матеріалів, перевірки … Чоловік поспішав, бо вже бачив себе на пенсії. Чогось не доробив, щось спростив, купував дешеві матеріали, бо їх можна було швидше доставити… Він відчував, що робить не найкращу свою роботу, але виправдовував 
себе тим, що це кінець його кар’єри.
По завершенні будівництва викликав господаря. Той оглянув будинок і сказав: «Знаєш, а це твій будинок! Ось візьми ключі і вселяйся. Всі документи вже оформлені. Це тобі подарунок від фірми за довголітню роботу».
Що відчував будівельник, було відомо тільки йому одному! Він стояв червоний від сорому, а всі навколо плескали в долоні, вітали його з новосіллям і думали, що він червоніє від сором’язливості, а він червонів від сорому за власну недбалість. Він усвідомлював, що всі помилки і недоліки стали тепер його проблемами, а всі навколо думали, що він збентежений дорогим подарунком. І тепер він повинен був жити в тому єдиному будинку, який побудував погано …
Мораль. Ми всі – будівельники. Ми будуємо наші життя так само, як цей чоловік перед виходом на пенсію. Ми не докладаємо особливих зусиль, вважаючи, що результати якогось конкретного будівництва не такі вже й важливі. Навіщо зайві зусилля? Але потім усвідомлюємо, що живемо в будинку, який самі збудували. Адже все, що ми робимо сьогодні, має значення. Вже сьогодні ми будуємо будинок, в який вселимося завтра.
Автор невідомий
