Давно хотів відповісти тим друзям і знайомим, які не перестають дорікати, що я буцімто навмисне ізолювався від літературного середовища і фактично приховую свої твори від ширшої читацької спільноти, позаяк не виявляю належної активности, щоб зацікавити видавництва своєю творчістю.
Я справді не беру участи в жодних літературних тусовках, вони мені не цікаві. І причина не в симпатіях-антипатіях до якихось персоналій, а в особливостях моїх душевних потреб. А от щодо “приховую свої твори”, то це далеко не так. Звичайно, я не бігаю за редакторами видавництв, не шукаю корисних звязків, не п’ю кави з потрібними людьми, не підлещуюся ні до кого, не вишукую фінансових спонсорів, не виступаю в публічних заходах для самореклями, себто, ніде нікому не навязую себе, бо переконаний, що головним рушієм письменницького успіху є в кінцевому підсумку все-таки якість написаного, а не щось инше. Але це не означає, що я ховаюся і не пропоную своїх творів видавництвам.
Пропонував протягом останніх сорока років і продовжую пропонувати доволі реґулярно. Раніше, коли ще жив у Києві, навіть вручав свої тексти особисто в руки редакторам деяких видавництв. Багато хто казав мені прямо: давай три тисячі доларів і книжку надрукуємо.
Але звідки мені було взяти такі гроші? Адже я за своє життя не доробився до багатства. Утім, того, що маю, мені на прожиття вистачає, не нарікаю. Та й скільки треба людині, щоб просто жити? Зовсім-зовсім мало.
Тож за весь цей час в Україні опубліковано дві тоненькі книжечки мого авторства: “Напівсонні листи”, Факт, Київ, 2001 (197 стор.) і роман “Радощі і муки Бориса Штоцького”, “Тріада плюс”, Львів, 2013 (206 стор.). І якщо першу принаймні я сам запропонував видавцеві, то публікація другої взагалі була з ініціятиви видавця і стала для мене несподіванкою. У кожному разі з 2001 року жодне українське видавництво позитивно не відгукнулося на пропозиції від мене опублікувати мої твори. А я коли не коли це робив.
І тут прийшла несподівана новина з Польщі — там 2021 року видали мою епопею “Напівсонні листи” (переклад Богдана Задури) грубезною на 700 сторінок книжкою. Я, певна річ, був вражений, бо до цього не доклав ані найменших зусиль. А тепер в січні-лютому наступного року в Польщі вийде мій новий роман “Нотатки мого друга Т.Р. (переклав Богдан Кноп).
Що ж виходить? Полякам цікава моя творчість, вони самі, знаходять мої твори, перекладають їх, видають за свої кошти, та ще й платять мені, сердешному хай невеликі, але таки реальні гроші. Зверніть увагу, не я їх знаходжу, а вони мене. А от українські видавці цілковито іґнорують мене, хоч і отримують від мене мої тексти з проханням опублікувати їх. У своїй країні я, судячи зі всього, нікому не потрібен. Але чому, чому? Для мене це загадка.
Щоб не бути голослівним, подаю список видавництв, до яких нещодавно я вчергове вислав епопею “Напівсонні листи”: Богдан, Дух і літера, Ґрані Т, Віхола, Старий Лев, Білка, Апріорі, Темпора, Піраміда, Фабула, Фоліо, Абабагаламага, Мередіян Черновіц, Віват, Астролябія, КСД, Наш формат. Усього 17. З них Темпора, Мередіян Черновіц і Наш формат вже прислали відмову. Решта мовчить. Практика свідчить, що відповіди від них не дочекаюся.
Тож звертаюся до моїх друзів і знайомих. Не звинувачуйте мене в тому, в чому я в Бога духа винен. Причина не в мені, а у сліпоті ваших одноплемінців!!!
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
P.S.
Тезко, ми ж із вами вже спілкувались на цю тему, а ви ще й згрубша сказати, звинуватили мене в песимізмі, чи чомусь подібному… Так воно і є, на жаль: українські видавці в переважній своїй масі щонайменше близорукі, а коли казати точно, то непрофесіонали. Так, щось мають зі свого бізнесу, – на сяке-таке прожиття, проте не більше того.
Володимир Ворона
Але ж мусить ця ганьба коли-небудь скінчитися. Не може ж так бути вічно?
В.Н. Ясмин
Хотілося б дожити…
Володимир Ворона
