Перед смертю Хоакін Монеґро знайшов серед своїх паперів щось подібне до спогадів про похмуру пристрасть, що пожирала його впродовж життя. У цій повісті використано фрагменти його сповіді, – так він її назвав, – своєрідні коментарі, які робив Хоакін щодо своєї недуги. Ці фрагенти подано в лапках. Сповідь адресовано його доньці.
* – Ти ж бо знаєш, що сказав Оскар Вайлд, чи вже не пам’ятаю хто, що кожна жінка – це сфінкс без загадки.
*- Бо найгірше, Елено, не те, що тебе не люблять, що ти неспроможний домогтися любові. Найгірше, коли сам ти неспроможний любити.
* – Жінка присутня в кожній трагедії, Абелю.
– Ліпше виставляти свої проблеми як на сцені театру, ніж приховувати їх і страждати нишком. Та й що таке життя, як не сцена театру.
* -[…] Бути вільним – означає вірити в те, що ти вільний.
* – Чому я народився, отче?
– Краще запитайте, для чого ви народилися.
* – Якщо ти і я, в нашому віці, не говоритимемо про минуле, то ми просто не матимемо про що говорити. Адже в нас нема нічого, крім минулого.
(Міґель де Унамуно. Абель Санчес)
Цей роман Міґеля де Унамуно є не чим инчим, як авторською інтерпретацією біблійної історії Каїна та Авеля. Письменник показав, що Каїн не винен. Його роздирає заздрісна пристрасть, з якою він бореться, і яка знищує його.
Хоакін все одно вбиває Абеля. Нехай, не вбиває, але ж мимовільно спричиняється до його смерти. Найсумніше не це. Найсумніше, що ні Каїн, ні Авель, сиріч, ні Хоакін, ні Абель не є щасливими людьми. Кожного роздирає власний демон…
Під таким кутом зору українська література не запропонувала жодного сюжету. Бо “Казка про калинову сопілку” Оксани Забужко є вдалою інтерпретацією біблійної історії, не більше. Хоча й вона випала з контексту літературознавчих інтерпретацій. Не приживається у нас розмова про “розумні” книжки. У нас, як звикле: котлети окремо і мухи окремо.
Але найчастіше спрацьовує принцип віршика “Бородіно”: перемішалися у велику купу коні й люди…
Євген Баран
