Гм… Київська школа поезії – се вам не Дмитро Павличко з Іваном Драчем. Звісно, КШП – не святі та Божі. Та дещо про суддів і творців нинішнього словоблуддя сплило на думку… Місто Київ! Я хто-зна звідки – тута! Союз двигає кінцівками, дихає на ладан, знайомлюся з Василем Рубаном і Станіславом Вишенським.
Рік, точна дата для Поезії не має значення. Дажьбог присудив познайомитися мені з Василем Рубаном і Станіславом Вишенським. Союз отоді стікав останньою кров’ю…
Хохли як були, так і лишилися! Я люблю Київ, хоч з діда-прадіда не киянин. Я закоханий у Поезію. Згадую оті роки, коли хохли вдавали з себе українців. Звісно, я ж не Освальд-Еккард Бургґардт (Юрій Клен), аби вдавати з себе українця.
З усіма ними, отими київськими «школярами», зрозуміло, я не був знайомий, та з деким знався принагідно, – піднатужую пам’ять. – Михайло Григорів… Віктор Кордун… Микола Воробйов. Усі з «школярів» охочі були хильнути, хіба що зазнайкуватий Кордун тримався осторонь випивох. Еге ж, кілька разів випадала нагода мені з ними зустрітись. Рубан і Вишенський на те були заводіями. То вряди-годи приводили до мене когось з названих знайомих перехилити чарку, то часом брали й мене з собою до «Енею» у Спілку письменників пропустити крізь горло. Допоки спритні ділки від Спілки, верхівка, не сплавили кафе наліво. Продали славний заклад з потрухами.
Спілки-сопілки мені не шкода, а за «Енеєм» – жаль. Там тодішнє життя переповнювалося, лилося через вінця. Горілки було, хоч залийся. Дзвеніло, гуділо, мов бджоли у вулику. За продовгастими, незастеленими дубово-мореними столами й такими само добротними лавками.
Віктор Кордун тоді вже, за Незалежності, був заступником Голови президії Спілки. Попервах Рубан і Вишенський заходити до пана начальника, до його кабінету. Та Віктор почав дивитися згорда на своїх «однокашників». Якось Василь не витримав та послав Кордуна на три веселі букви. Відтоді, як відрізало, Рубан і Вишинський перестали ручкатися з ним. Тільки кивком голови за нагоди віталися.
Що таке робить з людиною влада! Будь ти й поетом. Хоч, уже Віктор не сяяв талантом, як просунувся по службі. Ба навіть дійшло до того, що пан начальник викреслив зі «списку» КШП Рубана й Вишенського, залишивши: себе, Василя Голобородька, Миколу Воробйова та Михайла Григоріва. Буває, що й муха чхає в петрівку. Добряче розговівшись.
Рубан, – перебираю у пам’яті, – мав звичку приходити до мене або у Спілку з своїм міцненьким напоєм, настояний на травах, і шматком сала. Й обов’язково – рушничком. Зворушливо розстеляв вишитий набожник під трапезу. Коли заходила мова за столом про його поневіряння на допитах у КҐБ та «психушках», він понуро відмахувався: «Візьми й прочитай мої – «Помирав уражений проліском сніг» та «На протилежному боці від добра». Там усе написано». В’язень сумління не мав охоти знову відкривати душу. Йому на думці було – надолужити прогаяне: за будь-яку ціну всадити свого пернача у якусь молодичку. Недосить, що після свого ув’язнення вже встиг зробити третю дитину дружині.
На фуршеті після презентації книжки «Сади Марії» Михайла Григоріва, Василь, візьми, виголосить здравицю перед трохи захмелілою братією:
– Засади Марії.
Гоп-компанія заходилася бучним реготом, а Мишко, звісно, надувся як сич перед смертю. Григорів умудрявся сидіти на двох стільцях. Догоджав Кордуну, влаштований ним же завгоспом у Спілці, й залюбки чаркувався з викресленими Віктором зі «списку» КШП Вишенським і Рубаном.
Пригадується, найбільш своєрідний у побуті з-поміж київських «школярів» – Микола Воробйов. Ще той – візьми і кинь. Наприклад, Вишенський завжди вмудрявся з застілля іти по-англійськи. Випив до міри своє, й щез. Наш Миколка – не той! Допоки не побачить у пляшці лисого дна, чорта з два сп’янілого Воробйова відірвеш од столу. Одного разу так надудлився, що вранці телефонує мені:
– Старий, де мої штани?
– Миколко, не жартуй… Я тебе, ґаво, як годиться посадив у тролейбус і ти поїхав. Взагалі, а ти – де?
– Вдома… А штанів нема, – мало не плаче у слухавку.
– Не журись. Купиш інші.
На жаль, Воробйов часто впадав у брагу. Й допився до того, що проциндрив своє двокімнатне помешкання на Воскресенці. Згодом і Шевченківську премію. Талановитий поет та непросипущий п’яниця. От маєш: той, що мало жлуктив або взагалі не прикладався до чарки, вже спочиває у сирій землиці, а наш Миколка дотепер здрастує.
Ярослав Орос
