Грудень був без морозів, йшли дощі, часто зі снігом, який однак не залежувався і швидко розтавав. Я здебільша сидів у хаті, а якщо й виходив надвір, то не надовго — пройшовся садом, постояв над озерцем і вертався додому. З якогось часу мене почала боліти права нога, і ставало щораз важче ходити. За́штрики, які порадив мені знайомий лікар по телефоні і які я сам собі впорскував у стегно, лише трохи стишували біль, але повністю не позбавляли від нього.
І мені нема, нема та й приходили в голову гнітючі думки, що буде зі мною, коли я взагалі не зможу самостійно пересуватися. “Та я тоді навіть дров не зможу принести з дровітні. Тож тільки й лишиться мені, що сидіти коло холодної груби й чекати смерти. А чи не розумніше буде в такому разі з власної волі піти з життя?”
Сама смерть, якщо мати на увазі відхід у небуття мого “я”, мене не дуже бентежила. Адже за багато років прискіпливих спостережень за тим, що відбувається у моїй свідомості, за всіма нескінченними порухами думки, за тим, як розум блискавично оцінює кожен новий випадок чи подію, за громаддям засвоєних знань, перебираючи які розсудок виносить судження, за незмінним дисонансом між тим, що вирує в уяві, і тим, що є в живій дійсності, я врешті-решт відкрив правду про природу мого “я” — воно виявилося просто пустою назвою, маною, такою собі розцяцькованою численними символами шкаралущою, позбавленою будь-якої реальности. То за чим я мав би шкодувати? За тим, чого насправді нема? Ось чому мене так мало тривожило, що буде з моїм “я” по моїй смерті.
А от моє тіло… З ним зовсім инша річ. Воно справді існувало. Фактично моє тіло і було єдиний реальний я. Так, я усвідомлював його неуникненну минущість. Адже все довкола минало. Не було жодної речи, яка би не підпадала змінам і врешті не щезала безслідно в хлані небуття. Я це приймав. Принаймні на інтелектуальному рівні. Єдине, що мене по-справжньому лякало, це муки мого тіла. Я банально боявся болю. І цей страх мучив мене щоразу, коли я думав про свою смерть.
Звичайно, стільки років спостерігаючи за всім, що відбувається у моїй свідомості, я не міг не звернути уваги, що цей страх породжений не чим иншим, а думкою. Мій розум видобував з памяти все знане про муки вмираючого тіла і визначав це як щось максимально погане, небезпечне, таке, якого треба за всяку ціну уникати. Саме ця вкрай неґативна оцінка і виклика́ла в мені дошкульне почуття страху. Не зрозуміло було тільки, на що покликався розум у своїх оцінках, на чий досвід, адже в мене такого досвіду не було. Цікаво також, що я страждав не від факту, який реально був, а лише від уяви про факт, який може статися, себто, від того, чого насправді не було.
“Як же ти можеш боятися мук смерти, коли не знаєш, що це таке?”— запитував я себе. І пильно вдивлявся в те мариво, яке розум малював у свідомості. І щоразу воно не витримувало моєї пильної уваги, вмах щезало, розтавало, наче імла, а водночас з цим зникав і страх. Виходило, що страх існував рівно стільки, скільки існувала думка про муки смерти. Втім, згодом страх знову з’являвся. І я знову вдивлявся в нього і він знову щезав, щоб по якомусь часі знову з’явитися. І це повторювалося раз за разом. То є, то нема, то є, то нема. І я нічого не міг з цим вдіяти, крім хіба що безрадно споглядати, споглядати й споглядати. А коли бувало пробував зупинити думку з видивами мук тіла зусиллям волі, то думка лише посилювалася, і страх смерти всеціло опановував мене.
Ось і зараз я сиджу біля вікна, але не помічаю нічого в саду, бо, заглиблений у себе, вдивляюся у моторошне видиво, де моє тіло вмирає в муках. Я не намагаюся втекти від баченого, не роблю спроб позбутися чи якимось чином знищити його, а лише споглядаю його, як щось незрозуміле, загадкове. Знаю, ще трохи і воно щезне, залишить мене. Та не надовго. Якогось змигу я знову побачу його. Я би хотів позбутися його назавжди. Та ба, здається, це неможливо.
Цієї ночи я дуже погано спав. Весь час над селом летіли шахеди. Їхній специфічний диркіт чувся то з одного, то з другого боку села. Иноді вони пролітали зовсім низько над хатою, і тоді я вставав з ліжка і, пересилюючи біль в нозі, клигав до вікна, й унурював очі в темне нічне небо. Та там годі було щось побачити. Тож я вертався до ліжка і, затамувавши дух, слухав, чи не чути вибухів десь з того боку, де Київ. І вибухи рано чи пізно лунали то близько, гучні, аж здриґалася хата, часто з уривчастими пострілами зеніток, то далеко, глухі, невиразні, а то й ледь чутні. Потім на якусь годину чи пів усе затихало, і я засинав, а тоді знову прокидався від диркоту шахедів.
Тож тепер після безсонної ночи я почувався страшенно втомленим. Мені не хотілося нічого робити, ні до чого братися, взагалі рухатися. Я сидів на застеленому рядниною ослоні лицем до вікна, повністю віддавшись своєму звичному заняттю — споглядав усе, що відбувалося довкола мене і в мені. Я мав піти до крамниці й купити хліба, бо сьогодні на сніданок з’їв останній окраєць. Але моє тіло наче одерев’яніло, я не міг змусити себе встати, а тут ще й нога розболілася. І я продовжував сидіти на місці.
“Нумо, чоловіче, зберися на силі і йди по хліб,— звертався я сам до себе, ледь ворушачи вустами.— Бо якщо це тіло є ти, то маєш дбати про нього, годувати, берегти його як коштовну вазу.” Втім, і далі залишався нерухомим. Мою увагу привернула сойка, яка сіла на старий почорнілий пеньок. Я дивився на неї. І раптом забув про все. Вона була така гарна, така пишна в своєму барвистому оперенні. А коли сойка полетіла геть, я повернувся до тями і подумав: “Моє “я” щезає, як тільки якась річ поглинає мою увагу. І що тоді є? Лише те, що існує насправді — моє тіло.”
Уполудне я таки змусив себе встати і піти до крамниці. Я ледве дійшов. Нога боліла нестерпно. Біль короткими імпульсами протинав ногу від сідниці аж до кісточок. Палиця, на яку я спирався, мало що помагала.
У крамниці нікого не було, крім трьох вояків, які сиділи за невеликим столиком на легких алюмінієвих табуретках і пили пиво. Кожен тримав у руці по бляшанці. Вони не розмовляли. Пили мовчки, час від часу кидаючи короткі погляди в бік продавчині, молодої гарної жіночки з чорними блискучими очима, яка поралася за прилавком. Я привітався голосно зі всіма і рушив до полиць з хлібом.
— Вам пять білого круглого?— запитала продавчиня.
— Так, як завше,-— відказав я.
— Допивайте. Зараз машина буде,— почувся чийсь грубий голос з нотками нетерплячки.
Я повернув голову. До крамниці увійшов присадкуватий, міцної статури во́як без шапки. Його голова була коротко пострижена під нуль. Під носом стирчали маленькі сивуваті вусики. Побачивши його, я застиг на місці. Мою увагу прикував жахливий шрам, який синяво-червоною вилюжкою розтинав його голову, починаючи від маківки навскіс через усе обличчя аж до горла. Мені навіть здалося, що його ліве око незряче, бо дивилося якось зизом. В мені все заніміло. Я дивився на вояка і нічого більше ні не бачив, ні не чув.
— Ви що, оглухли! — кричала продавчиня і раз за разом штурхала мене за плече.
Я повернувся до неї і не розумів, що вона від мене хоче.
— Та платіть же за хліб! — вона вже починала сердитися.
— А де вояки? — я побачив, що на табуретках вже нікого нема, а на столику стояли лише порожні бляшанки з-під пива.
— Пішли вже. Цілу ж ніч чатували на ті шахеди… там на луках,— продавчиня вказала в бік Десни.
Я заплатив за хліб і вийшов з крамниці. Образ вояка́ із тим страшним шрамом не полишав мене до самої хати. В мене не було жодних думок, жодних почуттів. Тільки той шрам стояв перед очима. І не відпускав. А найбільше мене дивувало, що я не міг визначитися, як до цього образу ставитися. Він не бачився мені ані як щось добре, ані як щось погане. Він просто був. Такий, як є. Ні більше, ні менше. Я не міг його ні схвалити, ні заперечити. Здавалося, що розум мій закляк, розгубив усі критерії і не здатен більше оцінювати хай там що.
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
