Закричав над криницею крук –
У криниці пригіркла вода.
Ти за тисячу довгих розлук
Закріпачену пам’ять продав…
Запугутькав із лугу пугач –
Скалічіли отави рясні.
Залишилася воля – поплач,
Залишилася тиша – засни…
І, блукаючи в сивім степу
По розгойданих хвилях ковил,
Не росу, а єхидну ропу
Пив ти спрагло й вовцюгою вив…
Тут могили й кущі бугили,
І нікого й нічого. Лишень
Залишились набої. Пали!
Залишилася скроня. Мішень…
(Сергій Пантюк. Босяцький калфа. Київ. 2005)
Поетична серія початку ХХІ століття “Зона Овідія”, зініційована Тарасом Федюком, залишається взірцевою і, на відміну від малковичівської серії УПА, не несла в собі духу корпоративної кон’юнктури.
Сергій Пантюк – стихійний поет і поет стихії. Епіка – це не Пантюкова парафія, при тому, що він пише прозу, і незлу прозу. У її основі теж лежить стихійне бунтарство Пантюка.
Він – один із небагатьох дев’ятдесятників, а можливо єдиний, який опирається дорослішанню. Він і досі “пітер-пенить”. Тому, напевне, йому легко даються дитячі вірші й дитячі історії. Бо там його світ. Там його незбагненна радість буття. Коли дерева були великими, а всі рідні збиралися за великим столом життя…
Євген Баран
