Ексклюзивна хвиля

Сашко Хоменко

… Пам’ять позбулася щонайменших дрібниць – який то був університетський курс, в якому саме гуртожитку, як так трапилось, що чи не все студентство десь роз’їхалось, бо велике студмістечко по вулиці Ломоносова ніби вимерло, і тільки ми з Сашком лишилися.

Пам’ятаю, було спекотне розповніле літо. Листя на деревах за гуртожитським вікном прижовкло і почало загортатись в трубочки, ніби його на пательні потримали. Я прийшов у гості до Сашка в його кімнату. Його кімната нагадувала радіорубку. Було багато усілякого начиння — якісь шнури, подовжувачі, гори яскравих платівок. Що ми тоді говорили, що їли і пили, про що мріяли, що нас хвилювало – все припало пилом, загусло і стало лепом, якого довгі-довгі роки ніхто не торкався у схронах пам’яті. Всі ті незначні деталі безповоротно загубилися, їх виїла іржа невблаганного часу.

Єдине вкарбувалося в свідомість.
Єдине, що ніби комашина затверділо й збереглося в кавалкові бурштину – пісня. Платівку з нею Сашко тоді крутив частіше, ніж решта. Все забулося, взялося тліном, і тільки та пісня звучить і звучить мені всі ці довгі роки, як уламок люстерка з того часу, як неодмінна асоціація саме з Сашком, якого після університету я, здається, і не здибав більше, і тепер уже ніколи не побачу…

Стучат колеса где-то,
Простились мы с тобой.
Осталось где-то лето,
За горой.
В руках цветы остались,
Весь белый свет любя.
А мы с тобой расстались,
Мне грустно без тебя.
Остался только снимок,
Цветной автограф дня:
Стоишь над морем синим,
Без меня.
Я буду ждать и верить,
Наступит день и час…

Отака пісня. Примітивна і невибаглива, як натепер. Пісня якогось популярного тоді радянського, російського вокально-інструментального ансамблю. Це те, що нас хвилювало у ту пору, каламутило наші юначі серця, спонукало, надихало мріяти і любити…

Сьогодні звичайно мені б хотілося, аби ми тоді слухали платівки із забороненими стрілецькими піснями або хоча б Івасюкову «Червону руту» чи «Водограй»… Але направду був не «Водограй», а оті тужливі чужомовні піснеспіви з перестуком коліс потяга, що вертався з Криму, де лишилась стояти «над морем синим» якась невідома чарівна панянка, і нам без неї було «грустно»…

… Хоча Сашко, мені здається, ніколи не сумував. Принаймні я не помічав за ним отих романтичних юначих шмарклів. Ніколи не бачив, аби він серйозно ні за ручку, ні під ручку ходив з дівчиною. Не «гриз» запопадливо ні науку, ні з дівчатами не забавлявся. А чим жив? Напевно, музикою, дискотеками, які влаштовував.

Був ще один епізод із Сашком, який тоді здався мені кумедним і незрозумілим. Ми їхали з ним з університету у нашому славному автобусі маршрутом №38 («Льомоносова», казали кольорові). Була зима. Бо ми – у шубах. На Сашкові його ексклюзивний ансамбль – чорна довга шубейка, звісно ж, не натуральна, а з якогось штучного хутра, що і на дотик, і на запах дуже схожа на пластмасу. На голові — така ж «пластмасова» шапка з хутряним козирком. Весь загорнутий у чорний ворс, що наелектризований і б’є розрядами, Сашко мав вигляд космічного пришельця із романів Рея Бредбері. Ми всі тоді вбиралися по-ідійотськи!

Але – автобус.
В автобусі тісно, переважно – студенти. Перед нами – чарівна дівчина, тримається за поручень і дивиться байдуже у вікно. Сашко, ніби не зумисне, випадково накриває своєю інтелігентською ручкою її руку на поручні. І при цьому дивиться у вічі, мило посміхаючись. Ще раз! Уявляємо картину: чудило, закутане з головою в якусь марсіанську шкуру, вступає раптом у безпосередній контакт з дівчиною, нарочито мовчить, і тільки посміхається шкодливими очима із-за окулярів…

Поки ми доїхали до «Льомоносова», він у такий спосіб «накрив» своєю ручкою зо п’ять дівчачих рук. Було кілька баришень, які відверто уривали той контакт, сахалися і відвертались. Проте більшість навпаки, вели себе, немов загіпнотизовані. Отак і їхали з Сашковою рукою зверху на своїй руці. І що цікаво, контакт відбувався за абсолютної мовчанки. Якщо дівчина сама намагалась заговорити, Сашко давав зрозуміти — слова зайві…

Я розпитував у нього потім: у чому секрет, який сенс, якщо навіть не знайомишся і нема продовження? Він загадково посміхався, плутано пояснюючи: мовляв, якого тобі ЩЕ контакту треба?!

Я якось спробував був і собі той метод. Позаяк мене в молодості завжди приваблювали жінки, старші за віком, то десь, здається, в метро, угледів гонорову пані та й наважився накрити її руку своєю. Накрив і тримав, посилаючи флюїди, намагаючись, як ото Сашко, шкодливо посміхатися лише очима, але в мене, хоч убий, не виходило, обличчя, я відчував, залишалось «кислим» і серйозним. Від напруги я, напевно, почервонів і спітнів з переляку. Не знаю, як довго ми так їхали, бо мені здалося, що втрачаю час. Жінка, не вивільняючи свою руку з моєї, запитує:
— Вы – глухонемой?
-– Почему вы так решили? – цікавлюся.
-– Мне показалось, что вы хотите что-то спросить, и не можете.
-– Да. Я хочу спросить: отсюдова далеко до моря?
— До какого моря? – вона від здивування зробила великі очі.
-– Ну, не знаю, до Чорного или Азовского?

Аж після цього вона висмикнула руку і спитала:
— С вами все в порядке?

Більше я Сашка не намагався наслідувати…

***
Всі ці майже 35 років після університету ні він мене не вважав за близького друга, ні я його. Але він завжди залишався для мене близькою Душею, тим, з ким не обов’язково говорити, аби радіти й відчувати. Він залишався мені ще з тих студентських років мудрим і загадковим гуру, що тонко розуміється на людській психології. Всі ці роки я збирався (та так і не спромігся) поїхати до Черкас, напевно знаючи, що там мене зустріне Сашко Хоменко…

***
Ярослав Орос написав нещодавно про Володимира Земляного, якого теж не стало: «Володька… Чиста душа». Ці двоє слів, зрештою, найповніше характеризують і нашого Сашка Хоменка, і всі оті уривчасті, спонтанні мої спогади – лиш тло до двох правдивих і глибоких слів.

Леонід Ісаченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.