… Пам’ять позбулася щонайменших дрібниць – який то був курс, в якому саме гуртожитку, як так трапилось, що всі роз’їхались, студмістечко ніби вимерло і тільки ми з ним лишилися… Було, пам’ятаю, спекотне розповніле літо. Листя на деревах за гуртожитським вікном прижовкло і почало згортатися в трубочки… Я зайшов у гості до Хомича (так його Віктор Батир називав)…
Його кімната нагадувала радіорубку. Було багато всякого начиння — шнури, подовжувачі, гори яскравих платівок. Що ми тоді говорили, що їли й пили, про що мріяли, що нас хвилювало – все припало пилом, загусло в схронах пам’яті. Всі несуттєві деталі згубилися, їх виїла іржа невблаганного часу. Єдине, що лишилось, ніби комашина в бурштиновім злитку – пісня…
Платівку з нею на програвачі Сашко тоді запускав частіше, ніж решта. Все забулось, і тільки та пісня звучить і звучить мені скалкою розбитого часу. Скалка потемнілого люстерка, з якого посміхається Сашко Хоменко…
Стучат колеса где-то,
Простились мы с тобой.
Осталось где-то лето,
За горой.
В руках цветы остались,
Весь белый свет любя.
А мы с тобой расстались,
Мне грустно без тебя.
Остался только снимок,
Цветной автограф дня:
Стоишь над морем синим,
Без меня.
Я буду ждать и верить,
Наступит день и час…
Отака пісня. Примітивна і невибаглива, як натепер. Пісня якогось популярного тоді радянського, російського ВІА. Те, що нас хвилювало в ту пору, каламутило юначі серця, надихало любити і мріяти…
Сьогодні мені б хотілося, аби ми тоді слухали платівки із забороненими стрілецькими піснями або хоча б Івасюкову «Червону руту»… Але направду був не Івасюк, а тужливі чужомовні піснеспіви з колісним перестуком потяга, що вертався з Криму, де лишилась стояти «над морем синим» якась невідома панянка, і нам без неї було «грусно»…
… Хоча Сашко, мені здається, ніколи не сумував. Принаймні я не помічав за ним романтичних юначих шмарклів. Не бачив, аби він серйозно ходив з дівчиною за ручку чи під ручку. Він особливо не «гриз» ні науку, ні з дівчатами не забавлявся. А чим жив? Хто зна? Напевно, музикою, дискотеками, які влаштовував.
Був один епізод, який здався мені кумедним і незрозумілим. Ми їхали з університету у нашому славному автобусі маршрутом №38 («Льомоносова», казали кольорові). Була зима. Ми – в 
шубах. На Сашкові його ексклюзивний ансамбль – чорна довга шубейка з якогось штучного хутра, що і на дотик, і на запах нагадувала пластмасу. На голові — така ж «пластмасова» шапка з хутряним козирком. Весь загорнутий у чорний ворс, наелектризований, Сашко виглядав космічним пришельцем із романів Рея Бредбері. Ми всі тоді вбиралися по-ідійотськи! В автобусі тісно, переважно – студенти. Перед нами – чарівна дівчина, тримається за поручень і дивиться песимістично у вікно. Сашко, ніби ненавмисне накриває своєю інтелігентською пятірнею її руку на поручні. І дивиться їй у очі, мило посміхається…
Ще раз! Уявляємо картину: чудило, закутане з головою в якесь марсіанське шмаття, вступає у безпосередній контакт з дівчиною, загадково мовчить і шкіриться, кліпає очима із-за окулярів…
Поки доїхали до «Льомоносова», він у такий спосіб «накрив» своєю ручкою зо кілька дівчачих рук. Були баришні, які відверто уривали той контакт, сахалися і відвертались. Проте більшість вели себе, немов загіпнотизовані. Так і їхали з Сашковою рукою зверху на своїй. Контакт відбувався за абсолютної мовчанки. Якщо дівчина намагалась заговорити, Сашко давав зрозуміти — слова зайві…
Я розпитував у нього потім: у чому секрет, який сенс, якщо не знайомишся і нема продовження? Він містично посміхався, плутано пояснюючи: мовляв, якого тобі ще контакту треба?!
Якось спробував був і собі той метод. Позаяк мене в молодості приваблювали жінки, старші віком, то десь в метро угледів гонорову пані і торкнувся її руки. Притис і тримав, посилаючи флюїди, намагаючись, як Сашко, шкодливо посміхатися… Але в мене, хоч убий, не виходило. Моє обличчя, відчував, залишалось «кислим» і серйозним. Від напруги я червонів і пітнів. Не знаю, як довго так їхали. Жінка, не вивільняючи свою руку з моєї, питає:
— Вы – глухонемой?
-– Чому ви так вирішили?
-– Мне показалось, что вы хотите что-то спросить и стесняетесь.
-– Да. Я хочу спитати: звідси далеко до моря?
— До какого моря? – здивувалася.
-– Ну, не знаю, до Чорного?
Аж після цього вона висмикнула руку і спитала:
— С вами все в порядке?
***
Чотири десятиліття після університету ні він мене не вважав за близького друга, ні я його. Але він завжди залишався мені близькою Душею, тим, з ким не обов’язково говорити, аби відчувати. Ще зі студентських років увижається мудрим, загадковим гуру, який тонко розумів людську сутність. Безліч разів збирався та так і не спромігся поїхати до Черкас, які мені асоціюються з ним і досі…
***
Ярослав Орос написав про Володимира Земляного, якого теж не стало: «Володька… Чиста душа». Ці двоє слів, зрештою, найповніше характеризують і Сашка Хоменка. І ці мої спонтанні спогади – лиш тло тієї чистої душі.
Леонід Ісаченко
Чудовий спомин!