Поету-шістдесятнику, політв’язню Миколі Клочку вчора минуло 90 років, а про нього навіть не всі довідники знають, принаймні день народження в декотрих не вказано… Бо він таким і був: малопомітним. Хоча його доля нагадує долю Тодося Осьмачки – такий же гнаний комуністичною окупаційною владою і закінчив життя з манією переслідування.
Проте Осьмачка жив у США і там здобувся на увагу і належний побут, а Микола Клочко до кінця своїх днів мандрував по світу, ніде надовго не осідаючи…
Валерій Шевчук, що його знав і приймав удома, писав: “Цей поет-шістдесятник належить до тих людей, про яких кажуть “не зі світу цього”, своєрідна людина – тінь, що блукала цим 
світом, не могши загріти місця, аж урешті повернулася до рідного села й там осіла”. Для Валерія Шевчука Микола Клочко став прототипом героя повісті “Картини на провінційному тлі”.
Родом він із Парафіївки на Ічнянщині. Вчителював довго по різних селах південної Чернігівщини, ніде надовго не затримуючись. Коли йому було 18 років комуністи засудили його, студента гірничого технікуму, до 25 років тюрми та концтабору – більше, ніж він прожив. За що? За те, що малював майбутнє незалежної України і вів про це розмови з однокурниками. Це був ще сталінський 1952 рік! Щоправда, після смерті рябого тирана строк йому спершу скоротили, а 1956 року взагалі випустили. Микола Клочко поїхав на Донбас, де з тавром зека було легше заховатися серед всесоюзного наброду. Проте 1961 року зумів поступити на філологічний факультет Київського університету імені Т.Шевченка. Від життя він хотів небагато:
“Хай буду я вдоволений
Шматком твердого хліба
З тугою цибулиною
І з кухлем води ключової:
Дай життя мені непомітне”.
Так і виговорив собі – про нього мало хто знає. Вірші, що друкувалися десь по газетах, погублені. Хоча все ж у Ніжині таки вийшла його збірочка під непретензійною назвою “Настрої”. Це було 2005 року, а він помер 2019.
P.S.
Пригадую, до редакції “Сіверщини” Микола Клочко надсилав свої афоризми і ми їх друкували, а ось поезій від нього не пам’ятаю…
Василь Чепурний
