Культура Суспільство

Я їду додому… стрічай мене, мамо!

Матусю, не плач!… Я вже їду додому… Сьогодні моя закінчИлась війна… Від снайперів куль і від вибухів грому я їду туди, де твоя сивина. Де борщ у печІ, молоко з пиріжками, де батькова сильна й згрубіла рука. Я їду додому… стрічай мене, мамо! Тримайся, рідненька, бо зустріч… тяжкА.

Пробач мені, мамо! Пробач мені, тату, що сам собі вибрав я долю таку, що пахне свічками і ладаном хата й гойдається смуток у кожнім кутку. Пробачте, що в зоряну вись небокраю весільні мої простяглись рушники, що, не скуштувавши й шматка короваю, розбилось кохання моє на шматки!

Пробачте за цю безкінечну розлуку, за сотні моїх, ще не сказаних слів, що не дочекались ми діток-онуків, що кулю ворожу так рано зустрів. Матусю рідненька, я ж так хотів жити! О, скільки я мрій там собі нагадав! Хоч смерть і літала над нами щомиті, що буду наступний,- думки відганяв.

О, як я хотів дочекатися літа, з розгону упасти в духмяну траву, в футбол поганяти, всіх друзів зустріти і дякувать Богу за те, що живу. Чи ж думав, що ТАК стрінуть друзі, родина? Чи ж знав, що обняти не зможе ніхто? Лиш квітами болю цвіте домовина, гіркий «подарунок» із зони АТО.

Матусю, не плач, не болить вже нічого. Своїх побратимів у небі знайду… Живим коридором’ стрічає дорога… Дорога… якою…. уже не пройду… Душа незабаром за обрій полине… Хтось гірко заплаче, добром пом’яне… Я ж кров’ю тебе захищав, Україно! Чому ж вберегти не змогла ти мене ???!

Олена Філончук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.