…Таке відчуття, ніби ти лежиш у безкрайньому морі горілиць, а тебе нечутно, як мама дитину в колисці, гойдає хвиля. І так тобі добре, що не розплющував би якдовше очей, аби притримати час безмежної, мов саме море, насолоди. Це непередавано терпке відчуття чогось такого трепетного і ніжного, так-так – саме ніжного, як буває ніжним сон, коли всіма силами впираєшся просинанню, щоб нагло не зруйнувати цей смак ніжности, – що ти хіба лиш не виєш, коли це гойдання-колисання уривається, залишаючи тільки легке зітхання жалю.
Так ще буває, коли ти розлучаєшся з коханим… коли вдихаєш немовля, що пахне грудним молоком… чи ловиш очима персидський орнамент на крилах метелика. Тоді ти розчулений, і трохи плаксивий, і трохи печальний, і радісний водночас. Бо розумієш, що саме ця мить не повториться більше ніколи, навіть, якщо буде ще тисяча розлук і сотня гойдань на хвилях.
Бо це – Василь Шкляр і його нова книжка «Заячий костел». Я три вечори цідила цю розкішну прозу Майстра, щоб продовжити майже фізичну насолоду від його вишуканого стилю, красивої, так-так – саме красивої мови, показово-неспішної, як сам Шкляр, і дуже точної в деталях оповіді, дещо нібито детективного, а трохи аж простакуватого сюжету, але такої глибини і ясності думки, що й справді хотілося хіба що лиш «ахнути» від цього багатства і довго мовчати від захоплення.
Такий от чудовий роман: без звичної Шкляревої напруги сюжету, без свідомо ефектних і таки 
провокативних інтимних сцен – однак з такою інтимною гостротою почуттів, передати які спроможні лиш великі майстри точного слова.
Сюжет ЗАЯЧОГО КОСТЕЛУ – про повоєнні і аж досьогоднішні події в Литві, точніше, про шлях литовських «лісових братів», чия історія так схожа на історію наших упівців. Але який же це український текст!
І ще: ця книжка не для модних нині оглядачів книжок – бігунів на літературну стометрівку, звичних до швидкісного коментування мілких чи фантазійних сюжетів, написаних дистильованою мовою. Ця книжка для читачів-гурманів, вихованих на добротних класичних текстах, де є повноцінний сюжет, живі – на відстані долоні – персонажі, непоказна, але бурхлива, пристрасть, є характери, вчинки. Зрештою, є логіка письма, навіть, якщо йдеться про потік свідомости. Є все те, що робить літературу літературою. Що формує смак. І не тільки літературний.
Марія Матіос
