Останні вихідні мав рідкісну в ці місяці осолоду провести в архіві пана М., як рак-пустельник у мушлі червоного молюска (ні, це жодний не натяк: комуністом пан М. не був, так само, як я не є пустельником). З іншого боку, архів пана М. – мій бункер, моє метро, моя криївка. Щоразу, скоро беру до рук вірші пана М., не покидає відчуття легкости, якоїсь свідомої, я б сказав демонстративної необовʼязковости в його ставленні до такої делікатної матерії, як поезія.
Так само, як не покидає відчуття, що така поезія (як і поезія загалом) могла/мала би народжуватися лише тоді, коли геть нестерпно, з нестерпности; і можливо, саме звідти вона й народжувалася. Хоч, може, все це не більше, ніж мої інтерпретації, – лекало часу і обставин, яке я прикладаю до віршів, створених геть в інший час – у добу, в якій Іван Драч оспівував всесвіт і розщеплений атом. Можливо, це й справді ремінісценція на драчеві «А у космос шлях – / жить!» і «Я землі належу. Весь. До дна». А все, що інтерпретація, рівнозначне спекулятивності і взагалі ні на що не претендує, як ні на що не претендував пан М., наставник, інтерпретатор, маг, який не ховався від світу, як Грицько Сковорода, але й не ліз світові на роги, як баскський матадор.
Ні, матадором пан М. дефінітивно не був. Хіба матадором слів і образів. І так, ця химерна двоїстість, а деколи й відверта багатозначність, ця, як тонкий лід, межа між серйозним і грайливим, яка поглиблює читачеві муки сприйняття: алюзія, пародія, поезія?
Космічний ковчег
Коли знову тобі запишеться
напиши як тобі живеться
напиши як сідає тишею
сірим птахом на землю вечір
напиши що кохання все це
переможе здолає вічність
напиши як на крилах несеться
крізь осінні дощі і січень
напиши як бринять вітрила
на вітрах і на хвилях літа
як спалахують на небосхилах
тихих ночей космічні квіти
напиши як було ще темно
як здійнявшись над небесами
як покинувши сонну землю
опинились в сузірʼї пса ми
Тимофій Гаврилів
