Микола Костьович Холодний народився 31 липня 1939 року на хуторі Стягайлівка поблизу села Карильське Коропського району Чернігівської області. Помер у середині лютого 2006 року.
У 1970 році до мене, першокурсника Ніжинського педінституту, потрапили два заборонені вірші — «Заворожи мені, волхве» Ліни Костенко та «Вмирають поети» Миколи Холодного. Обидва я вивчив напам’ять, а другий ще й переписав на обкладинку журналу «Прапор» (нині «Березіль») тільки мені зрозумілим почерком — той журнал ще й досі я бережу на дачі. Як і бережу альманах «Вітрила 68» з віршами Холодного — перше радянське видання, яке до мене потрапило, з добіркою цього поета.
Вже тоді Микола Холодний був легендарною особистістю: його збірки під промовистими назвами «Крик з могили» та «Сутеніє в душі» вийшли на «дикому» Заході, про що ми знали з передач зарубіжних, незважаючи на постійне глушення, радіостанцій «Голос Америки» та «Свобода». Його виключили з Київського університету, а згодом заарештували за антирадянську націоналістичну діяльність і він змушений залишити Київ.
І ось пізньої осені 1976 року на засіданні літературної студії при редакції газети «Деснянська правда» ми познайомились. Власне, того засідання вже не пам’ятаю — пам’ятаю ресторан «Україна», до якого ми з Олександром Самійленком запросили Миколу, пам’ятаю його спогади про Андрія Малишка, з яким на його дачі грав у карти, про дружбу з Віктором Некрасовим…
Відтоді Микола Костьович, приїжджаючи з Остра до Чернігова, де він мешкав після арешту, часто заходив до мене — найпевніше, мабуть, тому, що я тоді працював у центрі міста. Він сідав коло мого столу, кудись телефонував, розповідав про своє нелегке життя в «заштатному» містечку, мріяв перебратися до Києва, де минула його буремна юність, дарував свої книжки, які стали виходити вже після здобуття нашої незалежності, знову ділився споминами, які мене цікавили найбільше. Була зустріч і в Острі, під час мого відрядження. Хоч ми з ним ніколи не були друзями…
Мене цікавив насамперед Холодний не як дисидент, а як поет — із притаманною іронією, схожою з потужними віршами його попередника Володимира Самійленка, із «крутою» алегоричністю, напівезоповою мовою, від яких ставало непереливки радянським чинушам.
Нелегко жилося Миколі Холодному і в незалежній Україні. Хоч і прийняли до Спілки письменників України, хоч і висували на здобуття Шевченківської премії…
Знайшлося чимало заздрісників, які закидали йому співпрацю з КДБ, називали ледь не провокатором. Але, мабуть, правий його ровесник Станіслав Вишенський, який писав кілька років тому: якщо «перешерстити шістдесятників, можливо, Микола Холодний порівняно з ними, забронзовілими, виявиться майже янголом».
Цього літа йому виповнилося б 75 років. Проте ніхто не видає до цієї дати повного зібрання його поезій, вибраного листування, найцікавіших інтерв’ю тощо.
Прикро…
Володимир Сапон
Епатаж, якому не придумаєш назви
На стрімкім териконі
віддалась ти мені
серед білого дня в суботу.
І дивився на нас
весь Донбас,
весь Донбас,
припинивши роботу.
(60-ті роки)
Вмирають поети
Вмирають поети в душі,
А потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
А потім поетів ховають.
Поету копають яму,
Коли – знає тільки він сам.
В поезії білі плями –
Ще більше на серце плям.
Неначе потрапив не в свій город,
Нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
І Хорол-ріка не та.
Поетів вивчають діти
І слідчі десь цілу ніч.
Поетам дарують квіти –
Померлим, відома річ.
На цвинтар за місто, як сніг,
Вивозять на п’ятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
Немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
Кого так діймають турботи,
Що тільки поети вимруть –
Не стане для них роботи.
На Байкових зимних схилах
Падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
На Півночі зими недавні.
І біли ведмеді, ватра,
Земляцьких кісток опилки.
Поетів не стане завтра –
Залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
І хто нас запалить? Хто?
…Он знову на п’ятій швидкості
Помчало когось авто.
(1965)
Привид
“Привид бродить по Європі”
(Карл Маркс)
В добу, коли ракетні свисти,
На Марсі мешканців збудили,
Хто б міг повірить, щоб у місті
За кимось привиди ходили?
В радянськім місті? Певна річ,
Про це не може й мови бути.
Воно-то так, та третю ніч
Спокійно як мені заснути?
Де не поїдь, де не піди,
Де не ступи у місті вільному,
Він вирина, мов із води, –
Знайомий привид у цивільному.
Ба, скрізь нові життєві форми,
Що й він, мабуть, ма’ службу нести.
В колгоспі привид цей три норми
За день давав би, слово честі.
Відсвітить сонце, чорним вороном
На землю вечір упаде,
Поснуть собаки злі наморено,
А він іде, а він іде.
А я радію, піт утерши
Пополотнілою рукою –
Це у житті моєму перший,
Кого повів я за собою.
(1964)
Собаки
“Провадиться перереєстрація паспортів на собак”.
З оголошення біля київського стадіону “Динамо”.
Собаки в місті мають паспорти.
Собак на дачах бачу поза містом.
У цих собак збудовані роти
Сучасно і за формою, й за змістом.
Вони навчені гавкати по-хатньому,
Війна з вовками – то не їхня тема.
Канарці усміхаються по-братньому,
У спів її вслухаючись дотемна.
Собаки мають грамоти й медалі
І нападають тільки за командою.
Невчених псів стає все менш дедалі –
Кому цікаво жити під верандою?
Собаки в місті з почестями мруть,
Прадавня слава в їхньому роду є.
Собак вночі до тюрем не беруть,
Як тих беруть, хто їх щодня годує.
А наша слава впала на порогах,
Пішла від нас десятою дорогою.
Сидять собаки у блискучих “Волгах”,
А мої друзі десь сидять за Волгою.
Хай буде ж славен український лоб,
Яким з-під чобота ми так чудово бачимо.
Стоїть безпашпортний за хлібом хлібороб,
Стоїть і заздрить він життю собачому.
(1964)
Балада про чорну птицю
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок…
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, Владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
…Аж це полудня одного
чорна птиця повисла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
– Чи ви тута живі ще? –
Куля в відповідь просвистала –
Впала птиця на попелище.
А на тім попелищі рушницю
Опустив чоловік.
Він застрелену птицю
до дітей приволік.
Наказав їм її зварити,
на вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була…
(1963)
Дядько має заводи і фабрики
Дядько має заводи і фабрики
І постійну в селі прописку.
Лиш не має чим дядько взимку
Годувати нещасну Лиску.
З чотирьох похитнулася Лиска,
Покотилися очі високо,
Ой, об’їздила тітка Пріська
Ветспеців до найдальшого виселку.
Дядько був несформований партою,
Він відходив, мов стиль рококо:
Весь народ любив рідну партію –
Дядько вперто любив молоко.
Він щоденно в гної копався,
Не хотів вечорами на збори йти,
В дерев’яному цебрі купався,
Коли інші купалися в золоті.
А специ приїздили не зблизька,
А надворі шугала віхола.
І отак не одна вже Лиска
З ветспецами від дядька поїхала.
І нарешті, прийшла межа –
Дядько об землю брязнув цебра
І сунув за халяву ножа
Так, неначе під власні ребра.
А як місяць ступив на кладку –
Над проваллям сполохані зяблики, –
Попрощався з коровою дядько,
Котрий має заводи і фабрики.
(1963)
Сповідь божевільної
Я письменниця з Поділля,
Уважаю рукоділля
Й кормовий буряк.
У деревні рано з жиру
Отдалася фуражиру,
А мені – моряк.
Скучна жизнь була в колхозі.
У одній знімались позі
Около кущов.
Хоч були немиті морди,
Поздравляв нас за рекорди
Сам М.С.Хрущов.
Я люблю картоплю змалку,
Сало, бетономішалку
І зелений гай.
Як тікала до столиці,
Три в селі було телиці
І один бугай.
Коли є в кишені гроші
Всі професії хороші –
Злодій і гончар.
Пригласив мене на танці
У барвистій вишиванці
Лютий яничар.
Був водітєлєм на МАЗі,
Поселився у общазі
Із большим трудом.
Довго з целкой я носилась,
Наконець опоросилась
І здала в дєтдом.
Інтересні віжу книги:
Наркоманія, інтриги.
Книги разметьом.
Марно времені не гаєм
І увєрєнно шагаєм
Ленінським путьом.
Єрунди я не крапаю,
Єслі треба, то склепаю
Небольшой стішок.
КПУ накрию матом,
Славлю тих, хто создал атом
І нічний горшок.
Бо полєзно черепочки
Мені дєйствують на почки,
Не мені одной.
Обступає ніч довкола,
Помню вас, кирпична школа
І колхоз родной.
(1998)
Кошуля чорнозему
До села Шкандибенко приїхав,
Майже на новісінькій “Тойоті”.
Лімузин знервовано зачмихав
І загруз по осі у болоті.
Піт рясний, неначе на коняці,
Силу мав Шкандибенко паршиву.
Плив народ на поміч комуняці –
Обласного все ж таки пошиву.
Не японський, звісно, імператор
Ощасливив їх периферію,
Але був Шкандибенко оратор:
“Я любов’ю до землі хворію”.
І тяглася довго та хвороба,
Їздив гість по стегна і сметану,
Мов реп’ях, прилип до хлібороба,
Ще й колег привозив з Дагестану.
Не зітруться в пам’яті гостини,
Тости з дружелюбними панами,
Іменини, поминки, хрестини,
Реп’яхи вночі попід тинами.
Обласні рівнялись примітиви,
На ура – пригадуєш тепер ти?
Та сумні в Шкандибенка мотиви,
Якщо раптом плуга треба перти.
Орачам він скаржився весною
На пекельні болі в поясниці,
А торік за полезахисною
Підхопив інфаркт на молодиці.
Відвезли Шкандибенка за терни,
Звідкіля ніхто не повертає,
Залишив бензину півцистерни,
І над ними дух її літає.
Закривав повіки без іроній,
Горбачова згадував Мишулю.
На запале місце дід Антоній
Висипле чорнозему кошулю.
Тринадцята гармата
У Чернігові на валу дванадцять гармат. Іноді дівчата жартома призначають побачення біля тринадцятої.
Де моя тринадцята гармата?
Заряджу і вистрелю коли?
Я нащадок дикого сармата –
Ти мене очима не коли.
Ти ріка – і я здіймаю хвилю,
Ти фортеця – йду у гармаші,
Якщо прямо в серце не поцілю,
То лишуся раною в душі.
Що від Бога збутися повинно,
Не тікай ні в поле, ні в ліси.
Ніжної троянди, панно Інно,
Дай торкнуся краплею роси.
Не шукай поважної причини,
Що не можеш вийти за межу.
Як любов’ю юного Тичини,
Я тобою, мила, дорожу.
Сходами освітленої зали
У середні спустимось віки.
Нас іще докупи не зв’язали
Аж занадто гострі язики.
Дуже мало дав їм компромату,
Не забудь, не зрадь, не охолонь.
Вірю у тринадцяту гармату
І в тепло святих твоїх долонь.
Чорний ящик
У блокноті стерлася адреса,
Можна прочитати кілька слів:
„Їхати до станції Одеса,
Запитати вулицю Ослів”.
Там у чорнім ящику з фанери
Дві старенькі мешкає змії.
Вперше подивитись на манери –
Викапані родички мої.
Правда, як наступиш на хвостище,
Якось не по-нашому сичать,
Корчаться. Плазуєш слабо ти ще
І кому не буде виручать.
Взагалі ж їх принципи хороші:
Є гірчиця, хрін і олів’є.
І якщо в кишені маєш гроші,
Котрась міцно шию обів’є.
Висмокче усі із тебе солі,
Приторкне до губ тонке жало,
Щоб хоч раз пізнати запах волі –
Й щось в тобі змертвіле ожило.
Уночі наробиш скрипу-рипу
Чи проспиш до ранку, як павич,
Обдеруть, гадюки, наче липу,
За той хрін, гірчицю і за ніч.
Відчувать романтику оцюю,
Два мішки купонів замалі.
Щож, поїду, мабуть, попрацюю
Двірником де-небудь в Сомалі.
Отоді вже, певно, розженуся,
У багно обличчям не впаду,
На зміюці юній оженюся,
Гадючат на старість розведу.
Є іще в Херсоні одна кобра,
Музику шанує над усе.
Скромна, невибаглива і добра.
Чув, що море щастя принесе.
Наколки на згадку про Семиполки
І знову спогади солоні:
Гаваї, Суми, Курбани.
Сплелися лінії долоні,
Немов стежки у дурмані.
Давай побродимо полями
І бараболі напечем.
Я вік лежав під “Жигулями”,
Ти – під червоним “Москвичем”.
Прийшла пора міняти кільця –
Крута попереду гора ж.
У тебе техніка звідкіль ця
І цей утеплений гараж?
Дробаха, станція Губаха,
Кривеньке озеро й Кривець,
Всю Божу ніч кручу я Баха
І попиваю сирівець.
Оте гніздо, гніздо лелече
Я бачу, бачу, бачу, ба…
У мене мислення старече,
Мов закіптюжена труба.
Спалили німці Семиполки,
Але є пісня і жужу.
Зробив на згадку дві наколки,
А де – нікому не скажу.
У повних гронах винограду,
Вино іскриться молоде.
Ти наче постріл із Бєлграду,
Що на той світ мене веде.
Люблю поп-музику і каву
І просто музику, без “поп”,
І твою усмішку лукаву,
Після якої – хоч потоп.
Два дні чорти по Оболоні
Водили дядька, а мені
Лишили лінії долоні,
Немов стежки у дурмані.
Семиполки, 17.11.1995.
Пісня з окопів
Гей, окопи, гей, окопи
І густа трава!
Підпили німецькі хлопи,
Як були жнива.
Гей, лилася оковита,
Пиво і вино.
Без руки старий Микита
Грає в доміно.
Подавала баба щуки,
Дід підносив квас.
Бабу німець взяв на руки,
І промовив: “Was?”
Дід почухав трохи теє…
І схопив кия.
Німець каже: “Libе tee”
Дід говорить: “Я”.
Що одна дорога в пекло,
А друга навстріч.
“Дорога ґеноссе Фекло,
Просимо на піч!”
Ой летіли з печі пера,
Хай Господь простить!
Там, де піч була, тепера
Жито шелестить.
Німець мав армійську кицьку,
Коли брав Майкоп.
Я ж беру тебе за цицьку
І веду в окоп.
А в окопі листя пахне,
Не чичиркне гай.
Із двостволки десь бабахне,
Я скажу: “Лягай!”
Братія веде
Майже за П.Г. Тичиною.
Ой, коли ми вже сконаєм!
По президіях куняєм.
Прошу не грубить!
Свого ближнього до ями
Заохотимо киями,
Будемо любить, будемо любить.
Чути ввечері і вранці:
«В нафті плавають іранці,
Треба б навзаєм».
Біжимо до них галопом
І америкам, європам
Руку подаєм, руку подаєм.
Здаємо в оренду води,
Закриваємо заводи,
Ростемо ж ми, гей!
Їдуть всі до нас бандюги,
Наркомани і блядюги:
Хата без дверей, хата без дверей.
Біля нашого кордона,
Мовби залишки гандона –
Чорноморський флот.
Він не сіє і не косить,
А три пальці нам підносить
Аж під самий рот, аж під самий рот!
Проти сейфа, проти пломби
В нас гранати є і бомби.
Ще й підмога йде:
Збільшовиченого діда,
Що лишився без обіда,
Рекетир веде, рекетир веде.
Не на Рейні, не на Марні,
Хтось украв шрифти з друкарні –
То не в нас, не в нас!
Уночі льохи тривожим,
Треба – власника стриножим.
От прекрасний час, неповторний час!
Без репресій і терору
Нову дачу прокурору
Збудували вмить.
Сплять сини під килимами –
Хай за них черешня в мами
Трохи пошумить, трохи пошумить.
Швидко вихрещені зеки
Нас від влади до Ревеки
Гонять нагаєм.
До зими готові з літа.
У старого замполіта
Сподні дістаєм, сподні дістаєм.
На культурну стали ніжку,
Сто письменників на книжку
І на п’ять родин.
Ми плануєм творчі гони
Епігони, епігони –
Та все ж, як один, та все ж, як один!
Від корита до корита
Вся земля уже порита.
Чесний хто, вгадай.
Мов на палубу пірати,
Лізуть всі в лауреати:
Премію подай, премію подай!
