Сьогодні — 40 днів, як загинув Георгій Шовкошитний. Лейтенант, командир протитанкового взводу. Хлопець із світлим обличчям. Доброволець. Син свого батька, Володимира Шовкошитного, письменника, державця й політика, ліквідатора-чорнобильця.
Саме Шовкошитний-старший був організатором і одним із учасників перепоховання із пермських мерзлот до Києва останків Стуса, Литвина й Тихого. Син не міг бути іншим. Воює й ще один син, Родіон – від початку АТО.
Що тут додати? Хіба таке: аби більшість українських родів жила так, як козацький рід Шовкошитних, аби так докладалися до загальної справи, було б усе трохи по-іншому. Може, й сама думка про агресію вивітрювалася б із мізків будь-якого х*йла услід за розумінням марності затії. Слава, честь і вічна пам’ять герою Георгію. Співчуття, шана й поклін батьку-матері, всій родині.
P.S.
Сини Анатолія Лупиноса й Валерія Іллі теж стали в той шерег — Микола й Тарас. Ніякими словами хлопців не оживиш. Але є щось більше, ніж поверхня реальності, адже нація — сукупність «і мертвих, і живих і ненарожденних», як давно було сказано. Забрати їх із вічної української спільноти нікому не дано. Честь.
Павло Вольвач
