Дід ніколи не говорив про смерть. Свою. Любив життя. Любив все живе. І був сповнений життя… Йому часто синилися мерці. Батьки. Сусіди. Знайомі. Кожного усопшого він скрупульозно записував: 2014, до прикладу, далі номер – фамілія, ім’я, по-батькові. Повіщо? Так і не зрозумів.
Голодного року до їхньої батьківської хати примандрував якийсь гуцул. Оповідав всяке. Пророчив. А насамкінець – за гостинність господарів – спитав, чи не хочуть вони взнати у скільки років помруть. Прадід Михась і прабаба Марія сказали, що хочуть.
Гуцул попросив поставити руку на стіл. Згори поставив свою. Рахуйте, сказав. Стіл почав відбивати: один, два, три… і так до 88-ми. Що прадіду, що прабабі. Так і сталось.
Цю історію дід оповідав безліч разів. Одного разу навіть коло того самого стола, у батьківській хаті, де жила його сестра Катерина. Стіл зберігся. Дід поклав руку, як той гуцул колись, і вкотре переказував то ворожіння.
Малим я неодноразово допитувався, а скільки відбив тобі? Скільки? Та скажіт (я і тикав, і викав одночасно). Дід зразу переводив тему. Либонь, знав. Дев’ядесять і оден.
Най тобі там легко буде, дідику…
Богдан Гасюк
