Учора Йому мало б виповнитись 70… Проте зозуля накувала іншу долю. Професор Володимир Панченко був із тих людей, кого без сумніву можна назвати рідкісним «еталоном» чемності й чесності. Призначене долею місійне «правдошукацтво і правдомовство» (М. Слабошпицький) без пафосу й позірності він множив щоденно Словом і Чином.
Щедро дарував ці «скарби» іншим – через чистоту й тепло відкритого до світу серця, висоту помислів, дивовижне багатство шляхетної натури, енциклопедичні знання й неймовірну працездатність, вроджений талант Педагога, яскравого літературознавця, проникливого критика й пристрасного публіциста, дбайливого «садівника» й хранителя Українського Духу.
Володимир Євгенович – «геніальна Людина, Навчитель, який продемонстрував нам свою титанічну силу Людяності, силу Любові до тих, з ким він спілкувався як друг, силу справедливості до слова як науковець, силу Правди як громадський діяч». У цих словах Любові Ісаєнко сконцентровано «подвижництво і щедрість душі» його неординарної 
особистості, що її відкривають сьогодні ретельно зібрані й дбайливо укладені нею (за що їй велика подячність і шана!) інформативно нові, переважно глибоко особистісні матеріали тих, кому в житті пощастило запричаститись невичерпним світлом цієї духовної «галактики».
Книга «Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом “Гарно мені було на цьому світі» – то спогади, які «зберігає не пам’ять, а серце»; це свого роду магічне свічадо, в якому віддзеркалено й навічно збережено привабливий образ незабутнього «сонячного пілігрима». Він «справді був наче зітканий із сонячного світла і тепла, а всі його діяння, вчинки і спрямування конденсувалися у творенні атмосфери добра, зичливості й справедливості не лише в його, а й у загальнолюдському оточенні» (С. Хороб).
Кредо Панченка В. Є. «Vivere honeste» («прожити чесно») понадземно й «понад часом» підносить його унікальну постать на висоту сакрального Духу. Тож не відчуваймо неприсутності Володимира Євгеновича в земному житті; зупинімось принаймні на хвилину й неодмінно почуємо, як чітко вистукує, ніби в ритм із биттям серця, його «Сонячний годинник», котрий ні на мить не спиняє свого руху…
Галина Райбедюк
Володимир Панченко (1954-2019) для мене постать незбагненна. А все, що незбагненне, – 
святе. Тому Панченко для мене є одним з Олімпських Богів української гуманітаристики.
Все згадується, коли він, як голова журі премії ЛітАкценту, наполягав на тому, аби їдному авторові нібито роману про Винниченка присудити “Золоту Бульку”. Він дослухався мого аргументу, що “Золота Булька” для цього автора буде, як п’ята Зірка Героя для Леоніда Ілліча.
Перфектний літературознавець і письменник. Світлий у своїй людській контрасности…
Зі знимок в Інтернеті випадково знайшов оцю. 2009 рік. Премія Літакценту. Тоді Панченко зважив на мої аргументи. Він умів не лише слухати, але й чути. Рідкісний дар.
Євген Баран
