2 жовтня 2021. День другий. Цей дід такий же вічний, як і ці гори. Минулого приїзду, на новий 2020-й рік, його фоткав Сашко, ще й виклав холодну гру синьо-білих тіней у себе в інсті. Нині, мені видається, на старому та сама шапка й ті самі ватяні штани. Мені видається, він не змінює їх уже ні взимку, ні влітку…
«А де ж твій «дідо», – запитав старий.
Я здивувалася, що запам`ятав мене відтоді, хоча тоді жодного разу з ним не заговорювала, просто кивала «добридень» чи «славайсу», по тутешньому.
І ще трохи образилася – ну, який «дідо»… А потім подумала, що цей старезний гуцул все частіше зазирає на той бік небесного перевалу, тому й звик так казати, бо за тим перевалом, куди вже і він помалу ладнається, перегукується переважно з дідами, і так і має бути.
«Та, – кажу йому, – десь не тут…»
Старий мовчки кивнув, наче й не очікував іншої відповіді і поплескав долонею кольору вимореної деревини по лавиці, аби і я сідала. Отак ми і сидимо мовчки, і слухаємо, як гріє наші спини тихе сонце. Дивимося на гори. Які, як і цей старий гуцул, усе бачать, усе підмічають, усе розуміють. Але воліють мовчати. Не втручатися, не підказувати.
Бо ти сама, самотужки, як би боляче не було, маєш знайти відповіді на усі питання. І коли нарешті самій собі вдасться сказати правду, пізнєш рятівне просвітління і полегшення. Приблизно таке, яке відчуваєш, коли дивишся вкупі із цим мовчазним древнім гуцулом на безкінечні сині хвилі гір.
Галя Плачинда
День перший – «Мальви жовтня»
