Ексклюзивна хвиля

Редакційна посвідка №112

Колись, бувало, все роззирався, а тепер більше оглядаюся. Згадався Борис Олійник: ЗВІСТКУ ПРИНЕСЛИ СОРОКИ: «СОРОК!»/ОЗИРНУВСЬ НАЗАД І ОТЕРП… Справді, отерпнеш тут: сорок осеней тому ступив у той світ, якому віддав себе і де було все. Усе, щоб заточувати зір і слух, обирати єдиний шлях і губитися на розхресті, чаруватися і розчаровуватися, стирати обчаси об асфальти-брущатки, топтати мураву, місити багнюку. Ступати на щаблі і на граблі…

Усеньке те, що творить і гартує долю – найманливішими принадами, найсолодшими мріями, найтяжчими ударами, вузликами на пам’ять і пасаманами-рубцями на незабудь.

Мене підхопила її клята святість Журналістика й одразу по закінченні Шевченкового університу завела в інший виш – туди, де надто дороге навчання, але де вчаться все життя. Навіть навчаючи.

1 жовтня 1981 року мене зарахували у штат однієї з наймасовіших тоді газет. Потрапити одразу в такий університет було непросто. Навіть з авторитетною рекомендацією декана факультету журналістики КДУ Дмитра Прилюка, колишнього редактора «Сільських вістей». З нашої трійці однокурсників, яких Дмитро Михайлович нараяв тодішньому редакторові «Сільських вістей» Іванові Сподаренку (до слова, згодом класних журналістів і редакторів солідних видань), після співбесіди з Іваном Васильовичем до редакційного відрядження допустили лише мене, грішного.

Сподаренка вже боялися як вогню, але під час нашої першої розмови я набрався нечуваного нахабства – поставив йому умову. Так і сказав, чим викликав здивування і регіт, який нічого доброго не віщував. Втім тоді мені було байдуже – для себе я вже твердо обрав районну пресу і малював в уяві, як зроблю в якійсь із «низових» газет таку собі медійну революцію – звісно ж, своїми, як тепер сказали б, резонансними публікаціями. А тому «умова» до редактора було така: я їду у відрядження, пишу матеріал і даю його з рук у руки Іванові Васильовичу. Він читає, і якщо допис йому не сподобається, чесно мені каже і ми прощаємося.

Мене відрядили на Полтавщину, у Лубни, розповісти про студентів місцевого лісотехнікуму, які робили добру справу: заліснювали посулянські крутосхили.

По щирості не пригадаю цей матеріал – не зберіг його у своєму архіві, але добре пам’ятаю, що у тих юних лісах я, «напічканий» пізнаннями з краєзнавчої літератури, почув дихання прапралісів, які у цих місцях давно колись стояли межовою стіною, боронячи од лютих зайд Київську Русь.

Повернувся, написав, заніс зранку Іванові Васильовичу і був шокований: моя кореспонденція… одразу пішла в номер.

А наступного ранку всюдисуща і всезнаюча Алла, секретарка редактора, шепнула мені в коридорі: «Валеро, ваш матеріал сподобався шефу. Очевидно, казатимуть про нього і на редакційній літучці».

Вона, літучка, – здається, у вівторок, під завісу робочого дня. Двоє оглядачів – від «центрального аппарату» редакції і хтось із власкорів – аналізують публікації за тиждень, повідомляють про читацькі відгуки. Далі слово мають заступники редактора, а насамкінець підбиває підсумок Головний. Якісь публікації просто «відзначають», а вибрані розташовують на «Дошку найкращих матеріалів» – спосіб морального заохочення. Отак сидів я уперше на тому зібранні і пробирала мене тайна дрож. Завершив спіч редакційний оглядач – про мій допис не згадав, прочитали надісланий телетайпом огляд власкора – про мене ані мур-мур, висловилися заступники редактора, відповідальний секретар – ні пари з вуст…

Нарешті слово редактора.
Підтримує оцінки публікацій, висловлені колегами, щось критикує. І раптом уже «ватним вухом» ледве чую:
– Мене по щирості трішки здивувало, що колеги не звернули уваги на ще один матеріал, нашого стажиста Валерія Ясиновського. Цікаво виписаний, нестандартно…

І раптом зала, наче по команді, вуликом загула:
– Правильно, Іване Васильовичу!
– Згодні!…
– Цікавий!..
– Нестандартний!..
– Та чого там! На Дошку найкращих!

Цього дня я піймав зірку.
Вдома тато кілька днів ходив селом з газетою в кишені. І, показуючи людям мого дописа, тішився, як дитина. На горе, другого мого матеріалу не дочекався: за пів місяця потому зліг, написавши мені в листі: «Видно, скоро кінець…» Його не стало 7 листопада, з ним тоді упокоїлися для мене й «октябрські свята».

А моя друга публікація, вже у статусі штатного кореспондента «Сільських вістей», довела мене до відчаю: після правки у рідному відділі від мого матеріалу лишилося тільки… моє прізвище. Але мудрий Абрам Юхимович Заславський, який готував його до друку, за звичкою потягуючи пучками кінчик м’ясистого носа, дивився на мене карим бадьором і лагідно наставляв хрипавим дикторським баском:
– Не лякайтеся, Валерію, це ваш перший серйозний матеріал, і в ньому, повірте, таки ЩОСЬ Є.

Ой котилася та ясна зоря з неба
Та й упала додолу…

Скільки років потому почало спинатися на пруг її сяєво ? Та й чи було воно? Досі бережу в архіві папушу посивілих од часу читацьких листів – гріюся літеплом людської вдячності… Оглядаюся – тільки спалахи чиїхось доль, тільки тіні яскраві…

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.