«Мужні лицарі! Переможець турніру матиме честь, та яку там честь, привілей, звільнити чарівну принцесу Фіону від страшного дракона. Якщо з якихось причин чемпіон вибуває з гри, його обов’язки переймає перший віце-чемпіон, потім другий і наступні… Хтось із вас загине, але я готовий до такої жертви».
Саме ця сцена з першого Шрека згадалася нині, після відкладеного парламентом законопроекту про мобілізацію. Досить уявити все українське суспільство замість мультяшного лорда Фаркуада, а на місці мужніх лицарів – ЗСУ, як усе одразу стає на свої місця. І поодинокі нечисленні винятки, а наявність таких було би нерозумно заперечувати, тільки підтверджують мовчазну згоду більшості. Добре, нехай навіть непоодинокі, проте однаково недостатні.
Можна як завгодно довго вправлятися у словесній еквілібристиці, яку влаштували навколо законопроєкту його опоненти і антагоністичні політичні сили. У будь-якому разі, на моє глибоке переконання, це однаково не що інше, як перекидання відповідальності з однієї хворої політичної голови на іншу. Таку саму хвору. А для політиків ще й бажання набути більше електорального зиску у калабані вітчизняної пісочниці. Навіть ціною людських жертв і втрати частини країни. Ті з українців, хто не уникав мобілізації, чудово могли це зробити і за старим законом. Тому справа аж ніяк не в якихось складних нормах нового законопроєкту.
Насправді суспільству, дивлячись у дзеркало, потрібно чесно сказати самому собі: це воно не бажає мобілізовуватися. Ні за новим, ні за старим, ні за яким законом. І політики, які завжди тримають ніс за вітром, одразу вловили, куди він віє.
І це саме з мовчазної згоди більшості, без поділу на прибічників того чи іншого гетьмана, останні влаштували ці танці на кістах захисників. Але гетьмани, звісно, готові до такої жертви. Тим більше освяченої суспільним консенсусом.
Юрій Чорней
