Наткнувся на коротке відео, яке розповідає, де поділась і чим займається зараз Наталя Вітренко. Хтось, може, забув — була така товаришка, яка очолювала прогресивну соціалістичну партію — де факто комуністичну, яка була явним агентом впливу Кремля. Я тоді працював у газеті «День». Мабуть, 1996 рік.
На той час Вітренко не мала ще такого одіозного іміджу, але вже була… доктором наук. При ній завжди був такий собі Володимир Марченко. Як зброєносець. Я би сказав, як Санчо Панса біля дон Кіхота. Але Вітренко була аж ніяк не Кіхоткою. Бабки отримувала з Москви. Правда, це стало відомо пізніше, аніж той епізод, про який мова.
Так ось, прийшов я до неї брати коментар. Здається, це був її кабінет у парламенті. Там уже сидів Марченко. Ми з прогресивною Вітренко балакаємо. І раптом Марченко якось помітно починає смикатись. Щось з ним не те, щось дивне відбувається…
Розмова закінчилася. Я прощаюсь і йду, але він мене супроводжує. Ми виходимо. Він мені 
роздратовано і обурено: “Ви у народного депутата, доктора наук забрали стільки часу! Як так можна?!!”
Я здивувався. Бо розмовляли ми хіба хвилин 10-15. Я йому відповів, що я ж не про погоду розмовляв з нею, і не так уже й багато часу забрав. Коротше, він заткнувся.
Я потім думав, чого він до мене присікався?!
І дійшов висновку, що це були ревнощі. Атож, ревнощі! Іншого пояснення нервових претензій на голому місці у мене нема. Він постійно був при ній. Просто нерозлучна парочка. Не інакше — був закоханий у неї по вуха. Чи це була безнадйіна любов – мені знати не дано.
Юрій Луканов
