Саме так – «випадкові» написав голова Шевченківського Комітету Юрій Макаров про мене та інших українських письменників. «Оскільки, можливо, вони не знають іноземних мов, то як можливий варіант подаються на Шевченківську премію. І з всієї поваги до їхніх амбіцій, це просто треба відрізати, відсіяти на першому етапі, щоби воно не заважало сприймати картину. Так що в цьому сенсі функції першого туру всього лише «санітарні».
Такими словами «борці з антисанітарією» розправилися зі «Сковородою», поемами про Голодомор, Калнишевським, біблійним, шевченківським циклами, моїми поезіями, які з якогось дива вивчають у школах, вузах, звучать на площах, майданах, аудиторіях. За які я, зрештою, отримала Народну Шевченківську премію, за присудження якої голосували, зауважте, тільки письменники-лавреати Національної Шевченківської премії. Може і вони чи «воно», в інтерпретації державного цінителя української словесності, також зайві і випадкові?
Я не марнославна.
Від слова «зовсім». Свого часу Джеймс Мейс дорікав, що це мій найбільший недолік. Та вже як є. Сумніваюся і гризуся кожним недоладним словом чи неоковирною римою. Ані слова кривого би ніколи не сказала переможцю, який би отримав премію у рівній конкурентній боротьбі, у публічному обговоренні. Та мене, як і інших серйозних літераторів, навіть не допустили до другого туру. От з таким недолугим формулюванням. Бо серед списку номінантів (учасників другого туру) конкурсу на здобуття Шевченківської премії 2022 року у номінації «Література» з 27-ми, хто подав документи, залишилося… лише 7, тобто «відсіяно» втричі більше, ніж залишилося.
В інших номінаціях майже всі пошукачі позалишалися на місцях. «У ньому сім прізвищ письменників з більшою чи меншою популярністю (смію сказати «меншою», ніж у виставлених за двері конкурсу), серед яких прізвище Бориса Херсонського. Ну, то й що? – скажете ви. І я б так сказав, аби кандидатуру Херсонського не запропонував… сам голова Шевченківського комітету Юрій Макаров!!! (Я взагалі дивуюся, як у Положення про премію проникла норма висування кандидатур головою Комітету, адже це чистої води корупція і використання службового становища, але що є – то вже є…)» – це реакція письменника Михайла Пасічника у часописі «Хвиля Десни».
Тож хочу сказати Юрію Макарову – голові Комітету, що не ми, а ви тут зайвий і небезпечний для української культури. Ви – зі своїми «договорняками», закулісними інтригами, антинаціональною політикою. Повною відсутністю літературного смаку. Професіоналізму.
Коли на правлінні Київської організації НСПУ висували мою кандидатуру, серед присутніх не було випадкових людей. Поважні літератори проголосували одноголосно. Ті, перед якими я схиляюся, у яких учуся. Вони ж мене тоді попередили, що не потрібно робити над собою такий небезпечний експеримент, бо не пройду за жодних обставин. Бо серед членів Комітету нема професіоналів і українських патріотів.
Мені шкода, що я не дослухалася до мудрих голосів. Бо нині кривдно і соромно, як ніколи. І наче ні в чому не винна, працювала як могла, зривала серце і душу, а з чиєїсь легкої руки викинута на узбіччя літературного процесу як «випадкова», від творів якої потрібно, за словами Юрія Макарова, «санітарне очищення».
О, я це переживу!
І буду довго і серйозно думати, чому найвища нагорода у літературі опинилася в руках випадкових і нікчемних людей. І хто в цьому винен?
Знаєте, скільки б мене не переконували, що Григір Тютюнник накинув на себе смертельного зашморгу через те, що йому було відмовлено у Національній Шевченківській премії – не вірю. Ніколи не повірю! Бо це була не його держава. Але жити в ситуації глухого мовчання на його пронизливі твори, було звісно 
нестерпно. Бути не почутим, зайвим, «випадковим» – для письменника трагедія, співмірна зі смертю.
Але не тоді, коли чуєш чванькуватих недоумків, для яких українська література – лише об’єкт для задоволення власних корисливих інтересів. І які впевнені, що їм це минеться, бо так було завжди…
Не минеться!
Бо це проблема не однієї творчої одиниці, вона давно переросла у загальносуспільну.
Та може я все ж помиляюся…
Може письменники таки зайві в нашій державі? Бо щось не бачу українських часописів, в яких би публікувалися професійні рецензії, відгуки, відбувалися глибокі літературознавчі дискусії. «Слово Просвіти», «Дзвін», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», ще декілька літературних «доходяг», які через фінансові труднощі ось-ось припинять виходити, не у змозі охопити увесь спектр проблем, гострих питань. Єдине вікно у світ – Інтернет, в горнилі якого щось визріває і безнадійно тоне у морі захвалювань, або криків, погроз. Ця імітація літературного процесу, віртуальний ерзац не може не викликати тривоги. Бо нарешті маємо усвідомити, збагнути: була би добра література – не було би війни.
Наталя Дзюбенко-Мейс
