Українська кухня, з усіма цими борщами-юнесками, нині в тренді. Але мало хто зауважує, що для українців часто не так важлива сама страва, як процедура, ритуал, форма… Нам треба, щоб спочатку було Слово. Щоб все було визначено й названо. Оце — обід, ото — сніданок, а то — вечеря. І щоб все це було чітко відділене одне від одного, як ото Бог колись відділив світло від темряви, а земну твердь від моря.
Все, що не потрапляє у визначені категорії й ритуали — за їжу не щитається… Якщо випадково пробігали повз кухню, та нехотя ковтнули борщу з горла… Чи абсолютно случайно залізли в холодільник і з’їли каструлю каклєт… Чи шукали зарядку від телефона, а знайшли, наприклад, «Золотоніський пряник” в натуральну величину… З повидлом… Під кроваттю…
Від такого не поправляються. Там і калорій немає… Все це в режимі кози Дерези: «Бігла через гребельку та ковтнула води крапельку»…
Років десять тому були в гостях на Корсіці, великою компанією. Корсіка — сильно ковбасний край. І сирний… І от нам нанесли на стіл якісь неприлічні гори ковбас, тридцять видів сирів, різного хліба, олив та масла. І вина. Білого, рожевого, червоного… В необмеженій кількості…
І мазали ми масло на хліб, і клали ковбаси згори, і сиром з оливами закусювали… І вино пили…
І просиділи ми в такому форматі десь з 9-ї ранку до часу дня… А потім подруга на ім’я Оксана раптом сказала: «Бля, я не поняла! Нам жрать колись шось дадуть, чи нє?!»…
Віталій Чепинога
