Будь-яка хата, як людина. Це натуральний організм. Якщо в середині є світло, вона жива, вона тепла. Щоразу повертаючись додому, підходячи ближче до хати, так жадібно вдивляєшся ще з-за дерев, аби запримітити, що вікна світяться, тим найтеплішим світлом у світі. В нашій великій хаті гості збиралися на всі свята, особливо на Різдво. Окрім всілякої смакоти, яка варилась, парилась, тушкувалась, смажилась і випікалась, найголовнішим в застіллі були пісноспіви.
Всю компанію моїх батьків називали Смішняками, бо один із них мав таке прізвище. І якось так сталося, що це веселе прізвище припечаталося до всіх десяти сусідських сімей. І якщо десь на другім кінці села одні питали:
— А се де вже такої файної затягнули?
— О! Де, де?!! Та ж в Смішняків!, — відповідали другі.
І справді, затягували тих пісень, що аж гай шумів!
Смачно поївши, добре випивши, наші цьотки, скидали з себе шидівські камізельки, лишалися вже й но в блюзках і розкручувалися з тих барвистих шалінок, шо цигани носили по хатах перед святами і розпродували. А співаючи, молодиці так вже ніжно виводили, що потрапляв ти ніби в якийсь єнчий світ. Бо дядьки, й но коротко перекуривши в сінях цигарок-самокруток, сідали знов до столу і продовжували вже разом.
Дядьки так старанно і твердо гарлапанили, що на їхніх шиях аж виперали червоні жили і надувалися як прути. А писки — то так широко розкривалися, що видно було як там в горлянці гланди витанцьовують. Якщо на столі палилася свічка, то від звукового резонансу вона просто загасала. А шибки в вікнах періодично видзеленькували, так ніби вони додавались до того спільного святкового оркестру і ніби хотіли добрій компанії підіграти.
Але пісень в хаті Смішнякам все було мало. Вже пізно ввечері всі виплентувалися на наш широкий поріг і ставали в коло. Випивші чоловіки старалися бодай трохи, але хапнути чужу молодицю за срачину. Правда, ніхто не ревнував, бо хотілося того хапання всім. Потім ставали тісненько, бралися вже попід руки і зачинали якоїсь такої пісні, і вже смалили її настільки старанно і зично, щоби ж було чути не тільки в своїх рідних Сиворогах, але й в сусідній Побіянці, на Ростої і навіть за лісом в Катеринівці. А що ж, холєра, най всі знають, що тут ся здибали, натуральні Смішняки!
І на останок, коли вже зорі яскраво мерехкотіли в небесах, перед тим, як розійтись по своїх хатах, всі призупинялися ще в зимовому садку. І тут легко йшла або «Світить, світить місяченько та й на той перелаз», або навіть перед сном жартівливу:
«Коца-коца, ви до мене.
Коца-коца, я до вас.
Коца-коца, ви під мене.
Коца-коца, я на вас»…
Від тої пісенної радости, старі яблуні, ніби молодшали і струшували зі своїх гіляк гострий іній.
Провівши гостей, ми разом з мамою і татом теж йшли до теплої нашої хати. Там, у грубі палилося вугіллям, з комина потягувало на вулицю димком, і той димок мав чомусь дивовижно смачний запах. Спалося після тих пісноспівів і солодко, і довго. І мріялося, що як виросту, то обов’язково стану так сильно співати, як здорові Смішняки, і щоб жили на шиї теж надувалися, як прути.
Сергій Файфура
