У нещодавній доповіді американського аналітичного центру New Lines Institute for Strategy and Policy та канадського Центру з прав людини імені Рауля Валленберга, в написанні якої брали участь 30 провідних правників з питань геноциду, зазначено, що роzzія, ведучи війну, скоює дії, спрямовані на знищення українського народу. Очевидні порушення нею Конвенції ООН про попередження злочину геноциду та покарання за нього. Не вперше! Адже стаття 2 Конвенції стала антиосновою державної політики моzковії, мета якої — знищити українців як національну, етнічну спільноту.
Війна лише підтвердила її злочинні дії, зокрема: вбивство членів цієї групи (українців); нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень; навмисне створення членам цієї групи життєвих умов, які розраховані на знищення; дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; насильницька передача дітей цієї групи (українців) іншій групі.
Лише один факт. Світ нині «зустрів» декларований міжнародний день «захисту» дітей жахливим масовим убивством (роzzією!) українських дітей: 243 дитини загинуло, 444 поранено, сотні пропало безвісти та зґвалтовано. Катастрофа продовжується, однак більшість країн так і не хоче геноцид назвати геноцидом. Очевидно, не вдасться зробити це й на рівні ООН, хоча за логікою і совістю рашистська моzковія вже давно мала б бути визнана міжнародним співтовариством державою-терористом, яка здійснює геноцид, продовжуючи «традиції» сталінсько-нацистської політики срср та монархічного чорносотенства царизму.
Нищення народу (фізично й духовно), який не «сподобався» оркам, є для них усталеною практикою. Чому путінізм так «благоговіє» перед більшовицькою спадщиною, диктатором сталіним, який для «глубінного народа» – найавторитетніший діяч усіх часів і народів. Сам путін обожнює передусім його репресивні практики — злодіяння. Саме вони були скрепами для «єдіной і нєдєлімой».
Сьогодні від неї залишилося лише якесь недоімперське паталогічне створіння – «верхня вольта з ракетами». Манія нинішнього бункерного сталініста – «відновити» колишню імперію зла вселенського масштабу. Для цього всі засоби виправдовують цю диявольську ціль. Мілітарна сила; гундяївська церква як філіал путінської тиранії; соловйово-скабєєвська геббельс-пропаганда; інтелектуальна «еліта», заквашена на расистському необільшовизмі дугіно-проханових; політичні толсто-затулені жириновці з вічно п’яною матвієнчихою, яку наважуються слухати хіба що в Зімбабве; збіговисько підгавкувачів — наших-таки зрадників та колаборантів. І вся ця хламида опирається на вкрадену «історію отєчєства», «вєлікую культуру» і такого ж розміру «магучєго язіка».
Саме цією отрутою роками намагались підгодовувати українців в уже незалежній Україні. Інформаційний, культурно-освітній простір України був відкритий на всі чотири сторони для кисельових, корнілових, кулікових, кіркорових, газманових… Рашистські шансони та імперський непотреб проникали скрізь, навіть у силові структури. Безкарно, заохочуюче, витісняючи все українське. Пригадуємо, як ще в 2019 в Харкові випускники-лейтенанти Академії Національної гвардії виспівували та витанцьовували пропагандистсько-рашистську пісню, забороненого для в’їзду в Україну газманова, «офицеры, роzzияне»…
Не для того це мовиться, щоби якось скривдити (не дай Боже!) славних гвардійців, які нині героїчно захищають рідну землю. Радше як гіркий урок, який ніколи не дано нікому повторювати, виховуючи військову «аристократію» так, щоби ніколи не заплодилася навіть та жменька колабораціоністів ( понад 300 чол.), котрі нині зрадили Присязі й своєму Народу. З 
України мають бути вигнані, знищені не тільки окупанти зі зброєю, але й всі ті та те, що витолочу(є!)вало українську душу. Уся імперська культура та лінгвоцидний «язік», які віками слугували україновбиству – відкритому й опосередкованому.
Невже й зараз, навчившись пам’ятати й оплакувати свою долю, приглушимо правдиву ненависть до страшного зла, яке коїлося щодо нас з боку моzковії, яка безперестану народжувала причини й надумані приводи для нашого «асвабаждєнія». Адже напередодні проголошення Незалежності обмосковлення українців набрало катастрофічних масштабів. У першій совєтській столиці України Харкові функціонувало лише 2 (!) школи з українською мовою викладання, а з російською — 156; у столиці України 34 – українською, а 152 – російською; Одеса – 3 (українською), 90 (російською); Херсон – 5 українською і 49 мовою ОКУПАНТА. Жодної школи з українською мовою не було в Донецьку та Луганську при абсолютній перевазі (за офіційним переписом) українського етнічного населення.
Денаціоналізаторський плуг тиранії робив свою чорну справу. І ось, коли було відновлено незалежну українську Державу, мало-помалу розпочалось утвердження власної ідентичності, національної гідності, рідної (державної!) мови, то кремль люто загарчав. Ось вже понад два десятиліття дегуманізуюча антиукраїнська риторика охопила весь кацапстан, на брудному полотнищі якого бовваніє путлєровська облуда, що Україна не має права на існування як держава.
Спеціально для того, щоб ця гнила мисля диктатора «прищеплювалася» й українцям, то на ток-шоу соловйово-скабєєвського мракобісся запрошувалися й наші «землячки» різного сурогатного розливу зі своїми «вченими» книжками та брудними думками. Обслуговуючий персонал, «козачки» для запалювання смердючої путінської люльки. Їх ймення навіть не варті згадки, хоча запам’ятовувати їх треба, щоби надалі не розмножувалися. Бо вони так і нічого не навчилися. А жаль.
Таким доморощеним нехлюям відомі українці давали вже неодноразово відповідь та пораду (уже після Шевченка) на питання, а чи є Україна і кому вона має належати. У «Спогадах» Євгена Чикаленка від 1907 року згадується дискусія між В. Антоновичем (одним із «старих Киян») та В.Леонтовичем. Професор Антонович сказав одну дуже повчальну річ: «Я сам уважаю, що земля повинна належати народові (Українському!), а не панам: народ її заселив, культивував, обороняв і т. д. та й в народі наша національність, а не в тих, які покацапились». Отже, урок для нас є очевидним, особливо зважаючи на нинішню ситуацію. Ні землю, ні ресурси, ні владу, ні людські душі не гоже віддавати в пожадні руки тих, хто покацапився та з’яничарився.
Не можна «дружити» (яшкатися з покидьками), бо все на біду. Для прикладу, п’ять міст з рашкостану (бєлгород, ніжній новгород, санкт-пєтєрбург, новосібірск, моzква) були донедавна «побратимами», містами-партнерами Харкова, який орки з цих же міст намагалися перетворити в руїну, другий Маріуполь. Гадаю, що після таких жахів, що продовжуються, фарисейська частушка «навєкі вмєстє» остаточно згине. Навіки! Допоки під Сонцем житиме Земля.
Як і те, що в Україні війна закриє, нарешті, пельку черговій істерії з гаслами «какая разніца», «а язік в чьом вінават?». А поки вона (моzковська бариня-судариня) є, на жаль, ще чутною. Бо на тлі війни, людиновбивств якось мерзенно стає на душі, коли навіть наші «знані» демократичні «патріоти», журналісти та всілякі «тамади» з телешоу на національних етерах та ютубах не перестають цвенькати по «їхньому», так і шкварять по окупантському, ще більш нахраписто. «По московськи так і чешуть», — обурювався свого часу правдивий Тарас. Цікаво, а на кого така запопадливість розрахована. Очевидно, не на путіністів чи вєлікій народець. Уся ця словесно-рашистська срань вертиться всередині, серед наших людей, дітей, у нашому неокупованому інформаційному просторі, доводячи своїм блекотинням навіть той же мовний Закон до абсурдності.
Справді, складно боротися проти «московської воші» на гуманітарному фронті, коли тебе обсідають звідусіль «українські гниди». Що це? Нерозуміння, забудькуватість, недоумкуватість. А може – свідоме підігрування, потурання, зов «руzькомірських кровей», бажання відмовитися від благочестивого говіння служити українській культурі, пропагування бред-ідеї, що Україну можна творити й на москальський манер, «міцно взявшись за руки» з пушкіними та бєлінськими. А чому б і ні (за їх версією). Адже за «тиха украинская ночь» імперського холуя можна й прощати навіть за те, що той обізвав Івана Мазепу «изменником» без «отчизны», радіючи анафемі; що погрожував закопати в полях роzійським штиком всіх європейців, які підримали «кичливых ляхов», що посміли виступити проти кремлівського самодержця; що «восславил я Свободу», але водночас схвалив смерть десятків тисяч повстанців, що боролися «за нашу і вашу свободу». Цей мартиролог «культурних» злодіянь можна перелічувати до безкінечності. І справа тут не в окремих персоналіях, адже пушкіни чи їм подібні є збірним образом сутності «вєлікой культури», від якої завжди тхне ненавистю, злом, війнами, чванливістю і трупним смородом…
Світ завжди був різнобарвним і багатим красою та мудрістю, а нас окремі збоченці від культури та політики знову й знову заганяли в стійло дуже вєлікой й непомірно деградованої «культури» москаля, спонукаючи глядіти на життя через брудні й оманливі окуляри моzковитів.
У тенета «єдінородства» та «єдінокультурности» путінський фашизм намагається втягнути людські душі, долі цілих народів. Оте Ісусове: «Ідіть услід за Мною, і Я зроблю вас ловцями душ людських», ця диявольська тиранія вкупі з гундяївською «церквою» перетворила в непоправний гріх, коли замість свободи «обдаровують» рабством, замість визволення – дикунським «асвабаждєнієм», замість життя – смертю.
І все, що вони коять потрапляє під ознаки геноциду, починаючи з освіти, навчання та «виховання» дітей. Адже навмисне створення для українських дітей таких життєвих умов на окупованих територіях, що передбачають повне знищення українськості; чи насильницька передача (захоплення, викрадення українських дітей, відправлення їх до оркостану); чи унеможливлення народжувати українських дітей і є тим самим геноцидом, який окреслений згаданою Конвенцією ООН.
Як же насправді виглядає їхнє духовне «асвабаждєніє»? Від «нацистів», від «школи, що є оплотом бандерівщини», від «неканонічної» української мови, історії, церкви, взагалі від «неіснуючого» українського народу. З 2014-го все, що пов’язане з національною пам’яттю, ідентичністю, українською історією, мовою, культурою, що називається «національним», для моzковитів є «нацизмом» і підлягає знищенню.
Для початку руйнуються освітні заклади, а потім «реформи» продовжуються. За три місяці війни постраждало близько двох тисяч освітніх установ, 200 знищені дощенту. Там, де не встигли – військові бази. Дітям на згарищах війни викладатимуть упродовж літа обов’язкові рашистську мову й літературу, історію кацапстану та математику. Лише роZійською, заборонивши українську. А в Мелітополі колаборантка («керівниця» департаменту освіти) шапурова все переводить за моZковськими підручниками та планами, вчителів української мови та літератури, історії поспішно перекваліфіковують на роzійську мову та літературу, «історію отєчєства».
Ретиво взялася за цю аферу і нинішня «влада» Криму, заявляючи, що намагається «перепідготовити» педагогів «лнр», «днр», Запорізької та Херсонської областей», «допомагаючи» херсонцям адаптуватися до освіти оркостану. У таку «підготовку» вже втягнуті 3,5 тисяч вчителів з окупованих територій. Здійснюється масова «інвентаризація» бібліотечних, університетських, шкільних та інших книжкових фондів. Вилучаються всі книжки, підручники з Історії України, українська література, все написане українською мовою. Єдиним тлумаченням таких дій – «література екстремістська», а бібліотеки — склади «нацистської літератури».
Про це чомусь згадується зрідка, хоча безперервно відбуваються злісні порушення прав дитини, людини на культурну і національну ідентичність відповідно міжнародних конвенцій ООН. Виключення роzії два місяці тому з Ради ООН з прав людини ніяким чином не впливають на її злочинні діяння, які є геноцидом проти українців. Але для окремих європейських політиків (штибу Орбана) виявляється найбільш значимою проблемою є не дитиновбивство, а захист «кривавого патріарха» кіріла від санкцій та збереження «обличчя» потворо-путіну.
Особливого, якогось звіриного нападу зазнають книги про Голодомор, сталінські репресії, історію України, історію Українського війська для дітей («Шлях українського воїна»), сучасна українська література. Нічого дивного. «Досвід» упродовж останніх років в окупованому Донецьку та Луганську, коли все українське, починаючи з підручників, повністю замінили на роZійські, в яких жодного слова про Україну, Київ, українців. А Київ в жодному підручнику не згадується як столиця Давньоруської держави. І про це має першочергово турбуватися й тривожитися наша політична «еліта».
Вірю, що українські землі ми звільнимо, але що буде з українськими людьми, дітьми, молоддю, обмосковленими по вінця. Якою ж то буде гуманітарна політика, включно з допомогою по ленд-лізу, хто (чи може що?) її розроблятиме? Чи знайдеться місце для української інтелігенції, яку вже звично в Україні прозивають «стурбованими нациками»? Чи розпочнеться, нарешті, нормальний суспільний діалог між державою та громадянським суспільством, вийшовши за межі «приручених» громадських рад при міністерствах?..
Щоби пересвідчитися в якій моторошній ситуації зомбованого соціопростору знаходяться діти та молодь на окупованих упродовж восьми років територіях України, то достатньо ознайомитися з навчальною програмою з історії, укладеній «донецьким республіканським інститутом розвитку освіти». Там слово «Україна» видає нуль результатів.
Для чого, для кого ці розмисли?
Адже йде жорстока війна з путінською фашистською моZковією. Там на фронтах кується доля й майбутнє України. Світу. А ми нібито про дріб’язкове. Одначе не зовсім так. Бо фронт боротьби за людські душі, за Дух Народу є таким же значимим. Мусимо бути свідомими куди йдемо, з ким ідемо і по що. У борні за Україну, за її Долю не мандрують чужими путівцями, а йдуть своєю дорогою, зі своєю рідною Культурою, Мовою, Церквою, Героїкою, національною Пам’яттю, власною Гідністю.
Бо оперезавшись чужинським мотлохом, моzковсько-бурятською, кадирово-орківською «культурою» та їх «магучім язіком», «багатство» якого нині складається в основному з трьох та п’ятилітерних лайливих слів, можна занапаститись, погубивши душу, і прийти в нікуди.
Залишімо плакальників за моzковщиною обабіч нашого шляху. Вони сліпі й злостиві. У жодному українському закутку такі не можуть бути поводатарями. Бо, підтримавши таких, опершись на них, самі станемо сліпцями. Тоді, сказано в Святому Письмі, коли «сліпий водитиме сліпого, – обоє до ями впадуть». А ми, Українці, маємо своїх поводирів: Бога і Шевченка. Лише з ними слід торувати дорогу до Правди й Перемоги.
Це наше внутрішнє, домашнє завдання, іспит на волю й майбутню долю. Сто років тому один з відомих діячів української національно-визвольної революції В.Липинський написав: «Внутрішня боротьба українська тільки тоді буде не руйнуючою, а творчою, коли вестиметься в ім’я повної Волі, повної Державної й Культурної Незалежности цілої без винятку Української нації». А тому наше Майбутнє, якого ми хочемо, з Українською Культурою. На місці «геть від моZкви» мусить постати ШЕВЧЕНКОВА Правда й тоді «Нехай душі козацькії / в Украйні витають». Щоб згинули вороги (моZковити) й настала очікувана Воля!
Георгій Філіпчук
