Увечері, радше надвечір’ї, Київ раннього літа такий непевний, як і до війни. Зокола ще наче б тут видніється, а всередині засклених осель віддає скривавлено-червневим задзеркаллям. І збагни, що там коїться-діється у помешканнях здебільшого панельних будинків. Хисткі ж, як і їхні пожильці… Київ – се не його мешканці. Київ – се священний соборний знак.
Їй-бо, мав [і дотепер] має ratio основоположник ОУН Євген Коновалець, який у буремні часи становлення УНР пророчо заявив, що «Шлях до вільного Львова веде через вільний Київ». Авжеж, утративши Київ, Україна втратить і Дон, і Карпати разом з Єрусалимом (не забуваймо, що син лютої мстивиці з гарему Сулеймана – Насті Лісовської, якийсь з Османів, та й звів стіну плачу тоді для юдеїв, аби перегодом занепав турок-завойовник).
Я ж про що!
Дочитав уважно книжку «Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки» Міхаеля Бар-Зохара та Ніссімі Мішалля. Й невільно спали мені на думку слова Лесі Українки: «І ти колись боролась, мов Ізраїль, // Україно моя!»
Отож, разом боролись ми з жидами, та по різні боки. Жиди тихою сапою (пришпандьоривши нам смиренне християнство) – боронили своє, а ми нерозважливі православні, розірвавши на грудях вишиванку і показуючи хрестик між цицьками, ні за цапову душу гинули то під Базаром, то під Крутами.
Вдячний Міхаелю Бар-Зохарі та Ніссімі Мішалю. Їхня книжка «Моссад» позбавлена будь-якого авторського наративу. Сіонізм! Будь-ласка. Власне, сіонізм і породив Державу Ізраїль. Дуже доступно і щиро п.п. Міхаель і Ніссімі відкрили мені очі на те, що мої нинішні приземисті православні землячки досі слабкуваті, колупаються у підкилимній Візантії з двоголовим орлом (ані чорним, ані золотистим). Подуріли парафіяни, що в Київській лаврі, що в Михайлівському соборі.
Я власне, послідовний арієць, не прихильник чужого, але книжка «Моссад», [низько кланяюся її авторам], навернула мене в часи раннього ОУН, коли тодішні щирі українці давали чосу своїм ворогам… Про те писано переписано! (Думайте, читайте) Т.Шевченко.
Тепер маємо найпослідовніших вірників українського арійства – захисників «Азова» (хто не знає – знайте, що полк «Азов» сповідує, скажемо так, дохристиянські звичаї). Арійство – се штиб моєї нації. На сьому – квит! Попи недолугі та їхні блаженні православні з греко-католиками.
Отож… Що тільки варті заголовки в «Моссаді»: Повішення в Багдаді; Радянський «кріт» і труп у морі; «Мені потрібний Міг-21» або ж «Із Північної Кореї з любов’ю» (переклад з англійської О. Михельсона). Українцям, видається мені, ще перти і перти до вміння помсти ізраїльських спецслужб.
Мо’ так, а мо’ й ні… Бо тепер в ІТ-українців є змога легенько впізнати й своїх айхманів (Адольф Айхман. Див. Вікіпедію) і люто покарати їх, як се робив зарані «Моссад». Од Антарктиди до Арктики. Казала ж Леся Українка, що не попустить свого! Тримаємось відділку карального відділку ОУН Коновальця…
Мораль, як видно з Шольців і Макронів, нині не в моді. Проте, демократія допускається. Власне, коли стосується, аби не нашкодити українським інтересам. Сяк, принаймні, править своє «Моссад».
Тож-отож, зрештою:
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.
Ось-ось незабаром.
У надвечірньому Києві готується помста… Місто уже не християнське: «підставити праву щоку, аби підставити кацапурі й другу». Київ нарешті злостивий.
Віддячиться…
Ох, і віддячиться!
Ярослав Орос
